Читати книгу - "Малюк"

до нас спиною: очевидно, він вичікував, що наш мауглі з’явиться з болота. Майка повільно повертала голову з боку в бік, озираючи околиці, і час від часу давала на яку-небудь підозрілу дільницю максимальне збільшення — тоді на екранах малих моніторів з’являвся або пониклий кущ, або бузкова тінь дюни на іскристому піску, або невизначена пляма в рідкій щетині карликових дерев.

Вандерхузе монотонно бубонів у мікрофон: «… варіанти психотипу двокрапка шістнадцять ен дріб тридцять два дзета або шістнадцять ем …мамо… дріб тридцять один епсилон…» — «Досить, — казав Комов. — Наступну». — Земля Лондон Картрайт, шановний Геннадію, ще раз нагадую про вашу обіцянку відгук…» — «Досить. Наступну». — «Прес-центр…» — «Досить. Далі. Якове, читайте лише ті, що з Центру або з бази». Пауза. Вандерхузе перебирає картки. «Центр Бадер замовлена вами апаратура нуль-транспортується на базу надішліть нам попередні міркування за наступними пунктами перше інші ймовірні зони проживання аборигенів…» — «Досить. Далі…»

Тут мене викликала база. Сидоров питав Комова.

— Комов на контакті, Михайле Альбертовичу, — сказав я винувато.

— Контакт розпочався?

— Ще ні. Чекаємо.

Сидоров кашлянув.

— Ну гаразд, я з’єднаюся з ним трохи пізніше. Це не терміново. — Він помовчав. — Хвилюєтесь?

Я прислухався до своїх відчуттів.

— Не те що хвилюємось… Дивно якось. Як уві сні. Як у казці.

Сидоров зітхнув.

— Не буду заважати, — сказав він. — Бажаю удачі.

Я подякував. Потім я сперся ліктем на пульт, поклав підборіддя на долоню і знову прислухався до своїх відчуттів. Так, дивно якось.

Людина — нелюдина. Мабуть, насправді його не можна називати людиною. Людське дитя, виховане вовками, виросте вовком. Ведмедями — ведмедем. А якби до виховання людської дитини взявся спрут? Не з’їв би, а почав би виховувати… Річ навіть не в цьому. І вовк, і ведмідь, і спрут — усі вони позбавлені розуму. Принаймні того, ідо ксенологи називають розумом. А от якщо нашого мауглі виховали істоти розумні, але водночас у якомусь розумінні спрути?.. І навіть ще чужіші ніж спрути… Бо це ж вони навчили його викидати захисні фантоми, навчили мімікрії, — в людському організмі немає нічого для таких штучок, отже, це штучне пристосування… Стривай, а для чого йому мімікрія? Від кого це він навчений захищатися? Планета ж порожня! Значить, не порожня.

Я уявив собі величезні печери, залиті примарним бузковим світлом, похмурі завулки, в яких причаїлася смертельна небезпека, і маленького хлопчика, який скрадається попід липкою стіною, ладний щезнути будь-якої миті, розчинитися у непевному сяйві, залишивши ворогові свою невиразну, розпливчасту тінь. Бідний хлопчик. Його треба негайно ж вивезти звідси… Стоп-стоп-стоп! Це все дурниці. Цього всього не буває. Не буває так, щоб існувало складне, мудре, досвідчене життя і не кишіло б навколо нього життя простіше, дурніше. Скільки тут виявили видів живих істот? Чи то одинадцять, чи то дванадцять — і все це в діапазоні від вірусу до людської дитини. Ні, так не буває. Тут щось негаразд. Добре, незабаром дізнаємося. Хлопчик нам про все розповість. А якщо не розповість? Хіба багато людські вовченята розповіли людям про вовків? На що ж розраховує Комов? Мені закортіло негайно ж запитати в Комова, на що той розраховує.

Вандерхузе дочитав останню радіограму, випростався у кріслі, заклав руки за голову й промовив задумливо:

— А я ж знав Семенових. Мушу вам сказати, дуже були славні і водночас дуже дивакуваті люди. Романтики старовини. Звісно, Шура знав усі старовинні закони, він їх постійно цитував. Нам вони видавалися смішними та недолугими, а він знаходив у них якусь принадність… Катастрофа, агонія, жахливі страховиська лізуть у корабель. Знищити бортжурнал, стерти свій слід у просторі — адже на тому кінці сліду Земля! Так, це дуже на нього схоже. — Вандерхузе помовчав. — Між іншим, таких, хто шукає усамітнення, набагато більше, ніж ми з вами думаємо. Бо ж усамітнення — не така вже й погана штука, як ви гадаєте?

— Не для мене, — коротко сказала Майка, не відриваючись від екрану.

— Це тому, що ти молода, — заперечив Вандерхузе. — У твоєму віці Шура Семенов теж любив дружити з багатьма і щоб інші товаришували з ним. І щоби працювати разом — великою гомінкою компанією. І щоб улаштовувати мозкові атаки, і весь час бути у веселому напруженні, і щоб увесь час змагатися, все одно в чому — чи у стрибках із крилами, чи в кількості дотепів за одиницю часу, чи у знанні якихось таблиць… в усьому. А в проміжках на всю горлянку співати під некофон власноруч написані куплети. — Вандерхузе зітхнув. — Зазвичай це минається з початком справжнього кохання… Втім, я про це нічого не знаю. Я знаю тільки, що з тридцять четвертого року Шурик і Марі пішли у групу вільного пошуку. Відтоді я їх, власне, більше не бачив. Одного разу говорив по відео… Я був тоді диспетчером, і Шура питав у мене дозволу на вихід із Пандори. — Вандерхузе знову зітхнув. — Між іншим, батько Шури живий і сьогодні, Павло Олександрович. Треба буде до нього зайти, коли повернемось… — Він помовчав. — Якщо хочете знати, — оголосив він, — я завжди був проти вільного пошуку. Архаїзм. Блукають у космосі поодинці, небезпечно, науковий вихід нікчемний, а деколи й заважають… Пам’ятаєте історію з Каммерером? Усі вони вдають, ніби ми вже оволоділи космосом, ніби ми в космосі, як удома… Неправда це. І ніколи не буде правдою. Космос завжди буде космосом, а людина завжди залишиться тільки людиною. Вона тільки ставатиме все більш і більш досвідченішою, але ніякого досвіду не вистачить, щоб почуватися в космосі як удома. По-моєму, Шурик і Марі так нічого і не знайшли в космосі, принаймні, нічого такого, про що можна було б розповісти хоча б за столом у кают-компанії.

— Зате вони були щасливі, — сказала Майка, не обертаючись.

— Чому ти так думаєш?

— Інакше вони повернулись би! Навіщо їм було щось шукати, якщо вони й без того були щасливі? — Майка зло глянула на Вандерхузе. — Що взагалі варто шукати, крім щастя?

— Я міг би тобі відповісти, що той, хто щасливий, нічого й не шукає, — сказав Вандерхузе, — але я не готовий до такої глибокої суперечки, та й ти теж, чи не так? Рано чи пізно ми почнемо застосовувати поняття щастя до негуманощів…

— На борту! — пролунав голос Комова. — Дивитись уважно!

— Саме це я і хотів сказати, — промовив Вандерхузе, і Майка знову повернулася до екрану.

Тепер ми дивилися на екран утрьох. Сонце було зовсім низько, воно висіло над самими верхів’ями, і на сопках уже лежали тіні.

Яскраво відсвічувала посадочна смуга, шапка пари над болотом здавалася тепер важкою і нерухомою, а верхівка її, крізь яку пробивалося сонячне світло, зробилася пронизливо-фіолетовою. Все