Читати книгу - "Аналітична історія України"

термінів роблять самого різного вжитку. Назва «слов’яни» стала дуже в нагоді урядові царської Росії, який використовував поняття слов’янства та слов’янської єдності для пораблення всіх народів, що розмовляли мовами, основою яких стали в далекому минулому балтицькі мови Кимерії. Але, мовна порідненість може й не бути ознакою спільного походження або якогось там братерства. Добре відомо, наприклад, що болгари – то чисті тюрки – досить подивитись на будь-кого з них. Однак, якимось чином і вони перейшли на слов’янську мову, та от… тепер слов’яни.

Так само сталося й з росіянами, які не мають прямого етнічного відношення ні до українців, ні до білорусів, ні до поляків. Але розмовляють мовою, що будучи винесена в основах їх далекими предками з України, – відноситься до слов’янських.

Але, чи є це достатньою підставою об’являти себе «старшім братом» або щось там верзти про «спільну колиску»?

Хіба ж хто в це повірить? Бо, на це не тільки нема жодних підстав, але й не було ніколи: у доступному оглядові минулому.

* * *

Для нас цей короткий огляд є цінний насамперед тим, що показує розлеглість нашого справжнього рідства. Є, бо не може не бути, чимало спільного у нашої культури, з культурами наших історичних родичів: Скандинавії на півночі, Казахстану на сході. Ці самі пов’язання й треба пошукати у минулому, культивувати сьогодні. А не обманювати себе агресивно-імперською дурістю «славянского єдінства».

І – ще одне, понад важливе. Україна стала 375 причиною «Великого переселення народів», яке «змело Римську імперію та заклало основи сучасного національного та етнічного поділу Європи», так. Але, це було тільки останнє з них, історично відоме. А, що було, коли до Кимерії прийшли ґоти й алани – двадцять сім віків тому? – хіба тодішня Україна – не уформувала тодішню Європу? Нам є чим пишатись.

8. Київська леґенда

Десь перед останніми роками совєцької епохи було – ні сіло ні впало, відсвятковано 1500-річчя Києва. Звідки побрали таку дату є велика таємниця совєцьких істориків, бо перші поселення на терені Києва, як оминути стоянки полювальників на мамутів, – відомі ще за часів Трипільської культури та балтів Кимерії. Це довів своїми розкопами іще В. Хвойка. Чи може панове вчені довідалися точно, коли саме цієї оселі було підвищено до «посєлка ґородского тіпа»? – дивні справи! Довільність дати має бути очевидною вже з того, що хан Белембер обрав столицею створеної ним наддержави саме Київ, який на той час – мав існувати (375).

Але, крім «коли засновано?» – неодмінно постає наступне: «ким та як?»; за яких обставин та для чого?

Леґендами овіяне заснування всіх великих міст світу, з них, леґенд, все починається. Мають власні леґенди Рим та Візантіум. Київ їх має – аж дві.

За першою та старішою, він був заснований одним із апостолів та учнів Христа – Андрієм – хрестителем ґотів. То могло бути десь за часів імператора Клавдія (40–50) або Нерона (54–68). Попливши попутним судном до скитів, апостол приніс із собою учення Христа та навіть заснував місто на Дніпрі, поставивши дужий хрест на найвищому з пагорбів біля річки. На самому кордоні, де покінчувалися землі скирів та ґотів, а на другому березі лежали землі ядвінґів – «чернегів», нащадків меланхленів Геродота. Життя його було довгим та плідним, та наприкінці його він вирішив об’їхати тодішній світ на доброму ґотському дракарі, попливши спочатку на північ старим шляхом ґотів, Дніпром та Даугавою. Він поніс тоді слово Боже країнам латів, земгалів, курів, жемайтів та естів. Погостив він у ґотів Скандинавії та подався до Шотландії. Бо вона тоді теж вважалася частиною Скитії: «Скошіа». Там його пам’ятають і досі, бо він, святий Андрій, вважається покровителем Шотландії і сьогодні. Потім, дочекавшись північного вітру, він дістався Ґібралтару та заплив до Риму, де відправив молитву на могилі апостола Петра. А далі заїхав до тодішнього центру християнства на сході – Атен. Все це він робив обережно, бо християнство, хоч іще й не надто переслідувалося, але й не схвалювалося. Але, раптом захворів та помер, коли його корабель стояв у порті Пірей.

Там, у Атенах, він і був похований місцевими вірними, з усіма почестями, які належать апостолові, учневі Христа.

Так твердить леґенда, а час проходить, але… Були згодом події, з яких випливає, що може тут ідеться про цілком історичну особу. В часи імператора Юстиніана I (527–565) та цариці Теодори – розпочинається в Константинополі «побудова сторіччя» – церкви Гайі Софії або Мудрості Божої. Одночасно у колишній столиці Равенні екзарх Максиміан добудовує почату ще за панування остроґотів та не закінчену церкву Сан Вітале. А, щоб надати справі більшої слави – хоче перенести з Атен до Равенни нетлінне тіло хрестителя ґотів, апостола Андрія. Про це довідується імператор та виникає свара. Бо імператор хоче поховати апостола у Гайі Софії та, очевидно, бере верх. Однак, свавільний екзарх спромогається, перед тим, як передати тіло імператорові, – відрізати бороду апостола та поховати її у Сан Вітале.

Ця історія свідчить, принаймні, що та особа, яку вважали за апостола Андрія й півтисячоліття потім, – можливо, й насправді існувала.

Такою є перша київська леґенда. Цілком пристойна та дещо й документована.

Друга, певно – пізніша, – дуже проста. Жили собі, ніби, три брати – Кий, Щек та Хорив, а з ними сестра Либідь. Брати як брати. В народі твердили, навіть, що Кий був звичайний перевізник; доставляв людей із Чернегівщини, землі чернегів, на київський берег. Ну, й навпаки, ясна річ. От, що всього й є з цього приводу у першому літописі:

И биша три брата, единому имя Кий, а другому Щекъ, а третьему Хоривь и сестра их Лыбідь. И сидяше Кий на горе, кде нине увозь Боричевъ. а Щекъ сідяше на горе, кде ныне зовется Щековица, а Хоривъ на третьей горе отнюдуже прозвася Хоривіца; створиша городокъ во имя брата ихъ старейшаго, и нарекоша и Киевъ.

От, і вся літописна інформація. Але – вченим цього було замало. Та, й дійсно, чи пристойно якомусь там перевізникові – засновувати міста? – таке щось личить, принаймні, князеві. Отже, Києві й було посмертно надано князівського звання (бо, якби він був князем, – літописець би цього не оминув). Потім, іще хтось відкрив, що князь Кий побував навіть у Візантії, презентуватися двору самого імператора, та був там удостоєний якогось візантійського ордена (яких на той час іще ніде не було). Така версія. А леґенда тепер, по присвоєнні Києві князя, – ніяк не гірша