Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

ними слід… А ні, від них народилося нове покоління поетів-нонкон-формістів — українських, литовських, грузинських, якими заповнили тюрми в Мордовії. А один із них — Великий Поет — відмовився емігрувати за кордон і залишився, як сам сказав про себе, горлом України. Ось яких поетів назвуть колись національними! А ти не хотів би, щоб і тебе так назвали твої нащадки? Звісно, хотів би. Тоді назавше відмовся від угодовства».

У ту хвилину, коли Михайло вимовив ці слова, я вперше помітив за столом при покутті маленьку, зі зморщеним обличчям жінку, і зрозумів, що то Михайлова мати. Вона сиділа з опущеною головою, й мені здалося, що зумисне не дивиться на сина, щоб гості не помітили її материнської гордості. Тільки коли Михайло, закінчивши розмову зі мною, сказав до всіх: «Мужайтеся, братове, розпочався великий час становлення незалежної України, відновлення нашої держави, тож викшталтовуймо в собі націоналістичну ідеологію, ворожу не тільки до московських вожаків, а й до всієї північної орди, яка ніколи не визнає за нами права на самостійне життя!» — коли він це сказав, стара жінка, Михайлова мати, витерла долонями очі й тихо проказала: «Хай благословить Бог тих, хто не відступить…»

Розмова на Михайловому весіллі велася до пізньої ночі. Через місяць каґебісти потай підкинули в його підвал антирадянську літературу, Михайла заарештували вдруге й засудили — цим разом на десять років. Я чекав своєї черги, та ця біда, на моє щастя, мене обминула.

Так яскраво згадалася мені в холодному наметі та весільна розмова, й у цю мить, коли Майдан ще німів, дивилися на мене з уявного образу Михайла його нестерпно вимогливі очі.

Я лежав горілиць на матраці, світанок крізь сірий брезент уже проникав до намету, а ті очі не переставали мене пронизувати; я захотів розбудити приятеля й сказати йому, що його наказ чесно виконав — давно відмовився від будь-якого компромісу з ворожою владою і двадцять останніх років совєтчини терпів безперервні цькування за свої історичні романи. Та він про те знав сам. Михайло вже не спав, крізь сутінок дивився на мене, а коли наші очі зустрілися, він сказав, ніби відчув, що я потребую в цю мить його доброго слова:

«Не муч себе, брате. Ти гідно витримав випробування…»

Михайло розпалював буржуйку, а Майдан поволі заповнювався людьми, гомонів, клекотів, і сказав мій приятель:

«Сьогодні — пік. Станеться те, що задумано. Відбудеться облога будинку Ради Міністрів, Верховної Ради і резиденції продажного президента. А якою ціною обійдеться переворот, побачимо. Ти залишайся в наметі, а я вийду — мушу бути на Майдані».

Я сам собі дивувався, що після цього Михайлового повідомлення ні крихти тривоги не добралося до мого серця: на Майдані незабаром збереться до мільйона люду, і ніхто не здолає народ! Там — наші громадяни, люди різних професій, станів і національностей, там звучать українська і російська мови, але всі єдині і всі однією мовою скандують: «Разом нас багато, нас не подолати!» І мені в цю мить згадалися колишні непримиренні і войовничі Михайлові інвективи на адресу північного сусіда. Я спитав його:

«Ти й далі дотримуєшся донцовської радикальної доктрини?»

«Я багато передумав, брате, — відказав Михайло. — У таборі були в'язні з усіх кінців імперії, і росіяни теж… Щоправда, досі ще ні один москаль, з яким я ділився шматком хліба, не привітав мене з Незалежністю України. А скільки говорили: „Настанет время, і ми подадім друг другу рукі, как равноправниє граждане — каждий своего государства“. Ніхто мені цих слів досі ще не повторив. Але я відчуваю, що там, на Майдані, є вже чимало людей, готових до такої мови. Час — найкращий учитель…

Бо скажи мені, брате, чи багато знайдеться росіян, які хотіли б покинути Україну й вернутися на свою батьківщину, яка не має визначених кордонів — є всюди і ніде… Тут їхня батьківщина, й за неї вони вийшли в ці дні боротися. Звичайно, не всі. Он тусується донецька шантрапа, готова вдертися на Майдан. Але де ти знайдеш ідеальну одностайність? Квіти й терни ростуть на одному й тому ж клаптикові землі».

«Це правда, — сказав я. — Але що мене вразило вчора, коли я йшов до тебе: абсолютна чистота на Майдані, люди, незважаючи на те, що прийшли на протесту акцію, — добрі, лагідні й комунікабельні; я не бачив п'яних, я бачив закоханих: ти уявляєш собі — кушпелить сніг, а якась пара накрилася прапором і цілуються вони там, думаючи, що ніхто їх не бачить. Ну а терни поміж квітами — вони є всюди, і серед наших суперпатріотів чимало теж… Якось я бачив по телевізору: нинішній поки що президент покладає перев'язаний жовто-синьою стрічкою букет квітів до пам'ятника Шевченка, а непогамовний молодик ту стрічку зриває і топче ногами — тільки тому, що пов'язав нею квіти його ворог…»

«Такий патріот, — спохмурився Михайло, — може потоптати і хрест, і Україну… Я добре знаю того молодика».

«Хто ж він?»

«Ти його не знаєш, то й не буду називати, їх теж породив Донцов. Ні, ні, я не кидаю каменем у знаменитого політика, але саме таких екстремістів виховав він, безнастанно шельмуючи наших інтелігентів. Як тільки він їх не обзивав: травоїди, гречкосії, фелахи, свинопаси, євнухи, плебеї, смерди! І, наслухавшись такого, молодий максималіст стає м'ясоїдом, хижаком, хамом… Ет, не хочу більше про це балакати, боляче…»

«У цьому винен не тільки Донцов, — розвивав я Михайлову думку. — Наша література, і фольклор теж, так чи інакше глорифікували голоту — тих нахаб, які ні перед ким шапки-бирки-зверху дірка не скидали, розбійників, що відбирали в господарів чесно зароблене добро — мовляв, хочуть зрівняти світ, охлократів, які не визнавали над собою старших, чернь, яка скликала чорні ради. А ми дивуємося, звідки в тридцятих-сорокових роках взялися в нас комсомольчики, що відбирали в селян останнє зерно, прирікаючи їх на голодну смерть…»

«Так, так, брате, повбивали ми Богунів, Сомків, Виговських, змобілізували в свої ряди брюховецьких і пушкарів, й змінилися козацькі нащадки на базарних злодійчуків, жебраків, що на відпустах виставляють напоказ гнійні виразки, викликаючи в людей не лише жалість до себе, а й прихильність: хай чабан, а не високоосвічений лицар буде в нас за отамана! Але нинішній Майдан — то очищення народу від невольницької скверни, й стане він невпізнанно іншим, побачиш…»

І замовк мій приятель, вдивляючись у пломінці, що спалахували в буржуйці над дровами, а я відчув, що якась жура, якийсь моральний дискомфорт гризе Михайлову душу, й мабуть, думає він тепер про того негідника,