Читати книгу - "Живі книги"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Що ж… Напевне, буває й гірше. Вона таки має дах над головою, машину, хоч і побиту деревом, і навіть «стартовий капітал»… Не має лишень, для чого і для кого жити.
Усе це вкотре крутилося в голові жінки, поки вона стояла під струменями гарячої води й відігрівала змерзле тіло. Але не знала, як відігріти душу. Просто проживала свої дні.
Вийшла з ванної. Помацала рукою теплий чайник. Їсти-пити не хотілося, натомість у розігрітому тілі з’явилася не вранішня втома. Жінка повернулася до кімнати, зачинила балконні двері, щоб відмежуватися від шумів міста, яке прокинулося до звичного свого життя, прикрила портьєрами вікно, заховалася під ковдру, згорнулася калачиком і заснула. Остання її думка була про те, що напередодні просила книжницю Віру домовитися на чотирнадцяту про зустріч з однією Книгою, що обіцяла повідати якісь чоловічо-жіночі історії…
13
– Я розповім вам історію про ревнощі. Ви не проти? – спитала трохи старша за Амалію жінка, навіть чимось на неї схожа, хіба що в ній відчувалося більше енергії й цікавості до життя.
Поки Людмила читала в меню пропозицію десертів, Амалія роздивлялася її, ніби справді крутила в руках нову книгу, вгадуючи, що там, під палітуркою. Читачку трохи збентежив анонс «про ревнощі», але ж вона сама свідомо обрала Книгу з цими чоловічо-жіночими історіями, невже сподівалася, що розповідь не зачепить її особисте? А може, і спеціально несвідомо «наривалася», шукала щось подібне, «поколупати рану» й переконатися: вона не перша втрапила в таку халепу, чи сподівалася знайти відповіді на власні запитання?
– Таки оберу «Наполеон»! Хоча калорій у ньому, мабуть… Але ж сама точно його вже не пектиму, а інколи хочеться відчути «смак минулого», у вас таке буває? – усміхнулася жінка Амалії, але та знітилася і знизала плечима, бо той «смак» не полишав її ні вдень, ні вночі.
Книжниця Віра пішла по замовлене, а Людмила глянула через перила на нижчий ярус і заговорила:
– Це цікава акція. Не знаю, що спонукало вас записатися в Читачі, адже кожному є про що розповісти. Хоча… я навіть сама міркую, чи не вписатися мені в обидві картотеки. У вас тут не було прецедентів такого роздвоєння? – зазирнула вона в очі Амалії, але та не відповіла, а знову непевно знизала плечима.
– До речі, я саме й хотіла розповісти вам про роздвоєння, – усміхнулася жінка. – Дівчата мені проговорилися про ваш фах. Я інколи думаю: от якби я вміла писати! Господи, скільки сюжетів навколо! Але хто вже на що вчився. Я звичайний економіст, маю справу з цифрами, чужими грошима, звітами, перевірками і теде. Але хіба мало історій трапляється з людиною за сорок із гаком років?! Розповім вам дещо, може, знадобиться для якогось роману.
Не буду занурювати вас у глибини й передісторії, не маємо на це часу, але не так давно був у моєму житті небанальний епізод, один із багатьох. Але цей цікавий саме з погляду психології, розуміння себе самої. Я розповім, а ви поміркуйте, хоча, може, з вами теж таке траплялося. Але зі мною – єдиний раз.
Мізансцена на описуваний момент така: я вже чотири роки розлучена, маю двох дітей, сина та доньку, вижила, вилюдніла, навчилася існувати й так, хоча спершу здавалося, що від мене відтяли половину. І самій вкрай важко було почуватися такою скаліченою, і ніби всі навколо бачили мою «інвалідність»… Але життя триває, і згодом знайшовся мужчина, якому я здалася цікавішою, ніж інші. Так буває. Він сам казав: «Твій чоловік пішов не тому, що ти погана. Ти чудесна! Кращої за тебе немає. Ти просто йому набридла за багато років. Так буває». Ось так, – зітхнула оповідачка, натомість Амалія напружилася й уся зосередилася на розповіді. – Минулого літа діти роз’їхалися хто куди, дякувати Богу, уже підросли, син подорожує з друзями Кримом, донька поїхала в село до бабусі, а я лишилася в Києві – робота не відпускала. Мій «містер Ікс», назвемо його так, того дня залишився в мене. Влаштували собі таке маленьке свято: сходили ввечері в ресторанчик на околиці міста, прийшли додому, я щось крутилася по квартирі, коли він раптом побачив на поличці під телевізором старий відеоплеєр. Давним-давно ми ним не користувалися, тепер дивимося диски – то на комп’ютері, то на DVD-плеєрі.
Причепився до мене: мовляв, таке ретро… Став просити, якщо «відік» працює, то подивімося разом… Я йому й кивнула на шухляду, у якій лежали старі касети. Він порився там кілька хвилин і аж зойкнув: «Ой! А тут ваше домашнє відео! Можна? Так хочеться глянути, якою ти була раніше!»
Не можу сказати, що ця ідея мені дуже сподобалася, я вже чимало років не торкалася тієї касети й сама не знала, як відреагую на це кіно. Нібито й зализала рани, перемололося, але ж…
– І що? Ви дозволили? – стривожено спитала Амалія.
– Так. На тій касеті було багато чого: виступи дітей на святах у дитсадку та школі, наші пікніки з родинами друзів – ну, самі знаєте, коли з’являлася в родині відеокамера, знімали все підряд, типу на згадку.
Хто ж тоді думав, якими очима дивитиметься на це через багато років?
– І що було далі?
– Умовив він мене. «Ну, хоч одним оком гляну! Я ж не уявляю, якою ти була тоді, ще до мене!» Згодилася, віддала йому ту касету із зеленою наліпкою «Домашнє». Хай уже, думаю, і я зазирну, якою була колись. Зовсім іншою – тихою, домашньою, забитою… Не почувалася жінкою. Не вміла за себе постояти…
Гість швидко розібрався з дротами та пультами й потягнув мене на диван: «Сідай! Подивимося!»
Що вам сказати?… Таки заворушилися десь у глибині душі уламки колишнього життя, закололи, коли побачила той час, як діти були маленькі і я була їм так потрібна… Здавалося, що так буде завжди.
Новорічне свято в доньчиному дитсадку – вона сніжинка, читає вірші…
Син іде в перший клас, усміхається на камеру – у верхньому ряду не вистачає двох зубів…
Пікнік у весняному ботанічному саду, де буяє бузок. Донька хитрує – з’єднала ніжки двох кульбаб в одну і хвалиться, яка та довжелезна, показує на камеру. Раптом нижня ніжка відвалюється, усі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Живі книги», після закриття браузера.
