Читати книгу - "Малий Мук (Збірник)"

Він мав змазувати маслом кокосові шкаралупки, які баба носила на ногах замість туфель, і так натирати їх ганчіркою, щоб вони блищали. Удома Якобові часто доводилося чистити туфлі й черевики, тож діло налагодилося швидко. Сплив рік, і йому дали іншу, важчу роботу. Разом з кількома білками він виловлював пилиночки із сонячного проміння й просівав їх крізь найдрібніше сито, а потім з них пекли для баби хліб. У неї в роті не залишилося жодного зуба, тож їй і доводилось їсти булки із сонячних пилиночок, м'якіше за які, як усі знають, немає нічого на світі. За рік Якобові доручили добувати бабі питну воду. Ви гадаєте, у неї був виритий надворі колодязь або стояло цебро, щоб збирати в нього дощову воду? Ні, простої води баба й у рот не брала. Тож Якоб з білками збирав у горіхові шкаралупки росу з квіток, і баба тільки її й пила. А пила вона дуже багато, так що роботи у водоносів було по горло.

Сплив іще рік, і Якоб перейшов служити в покої — чистити підлоги. Це теж виявилося не надто легко: підлоги-бо були скляні — на них дихнеш, та й те видно. Якоб чистив їх щітками й натирав сукниною, накрутивши її собі на ноги.

На п'ятий рік Якоб став до роботи на кухні. Це була праця почесна, до якої допускали лише після довгих іспитів. Якоб пройшов усі посади, від кухарчука до старшого тістечкового майстра, і став таким досвідченим і вправним кухарем, що навіть сам собі дивувався. Чого тільки він не навчився готувати! Найскладніші страви — тістечка двохсот сортів, супи з усіх трав і корінців, які є на світі, — все він умів приготувати швидко й смачно.

Так Якоб прожив у баби років сім. І от одного разу вона взула свої горіхові шкарлупки, взяла ціпок і кошик, щоб іти в місто, і наказала Якобові обпатрати курку, начинити її зеленню й гарненько підрум'янити. Якоб зараз же взявся до роботи. Він скрутив птиці голову, ошпарив її всю окропом, спритно общипав з неї пір'я, вискоблив шкіру, так що вона стала ніжною і блискучою, і вичистив нутрощі. Потім йому знадобилися трави, щоб начинити ними курку. Хлопець пішов у комору, де зберігалася в баби всіляка зелень, і взявся відбирати те, що йому було потрібно. І раптом уздрів у стіні комори маленьку шафку, яку досі ніколи не зауважував. Дверцята шафки були відкриті. Якоб із цікавістю зазирнув усередину, аж глядь — стоять на полицях якісь маленькі кошички. Відкрив він один із них і побачив дивовижні трави, які йому ще жодного разу не наверталися на очі. Стебла в них були зеленуваті, і на кожній стеблинці — яскраво-червона квіточка з жовтим обідком. Якусь хвилю він замислено роздивлявся квітку, тоді підніс одну з них до носа й раптом відчув знайомий запах — такими пахощами сходила юшка, якою баба нагодувала його, коли він до неї прийшов. Запах був такий терпкий, що Якоб голосно чхнув кілька разів і прокинувся.

Хлопчина здивовано роззирнувся навкруги й побачив, що лежить на тому-таки дивані, у бабиній кухні. «Овва, і насниться ж таке! Наче насправді я став спритною білочкою і навчився куховарити…, — подумав Якоб. — Ото матінка посміється, коли я їй про все це розповім! І дістанеться мені від неї на кислички за те, що заснув у чужому будинку замість вертатися до неї на базар!»

Він швидко схопився з дивана й хотів бігти до матері, але відчув, що все тіло в нього наче дерев'яне, а шия геть заклякла — він ледве міг ворухнути головою. Він раз у раз чіплявся носом за стіну або за шафу, а одного разу, швидко повернувшись, навіть боляче вдарився об двері. Білки й свинки бігали навколо Якоба й пищали — видко, їм не хотілося відпускати хлопця. Виходячи з будинку баби, Якоб поманив їх за собою — йому теж було шкода з ними розлучатися, але вони швидко покотилися назад у кімнати на своїх шкарлупках, і хлопчик довго ще чув ген-ген їхній жалібний писк.

Мешкала стара на околиці, і Якоб довго пробирався вузькими, звивистими провулками, поки дістався базару. На вулицях юрбилося дуже багато народу. Десь поблизу, напевно, показували карлика, бо всі навколо Якоба кричали:

— Гляньте-но, он потворний карлик! І звідки він тільки взявся? Ну й довгий же в нього ніс! А голова — просто на плечах стирчить, без шиї! А руки темні, криві!..

Іншим разом Якоб залюбки збігав би й самому глянути на карлика, але сьогодні йому було не до того — треба було поспішати до матері.

Нарешті Якоб дістався до ринку. Він добряче переживав, що йому дістанеться від матері. Шевчиха досі сиділа на своєму місці, і в неї в кошику було чимало овочів — отже, Якоб проспав не дуже довго. Вже здалеку він помітив, що його мати чимось засмучена. Вона сиділа мовчки, підперши рукою щоку, бліда й сумна.

Якоб довго не наважувався підійти до матері. Врешті хлопець набрався духу і, підкравшись до неї ззаду, поклав їй руку на плече й сказав:

— Матусю, що з тобою? Ти на мене сердишся?

Жінка обернулася й, побачивши Якоба, скрикнула від жаху.

— Що тобі треба від мене, мала потворо? — закричала вона. — Забирайся геть! Це що за жарти?!

— Що з тобою, матусю? — перелякано вигукнув Якоб. — Тобі, напевно, нездужається. Чого ти женеш свого сина?

— Кажу тобі, йди своєю дорогою! — сердито крикнула шевчиха. — Від мене ти нічого не отримаєш за твої жарти, бридкий виродку!

«У неї точно зайці в голові! — подумав бідолашний Якоб. — Як мені тепер відвести її додому?»

— Матусю, подивися ж на мене гарненько, — сказав він, мало не плачучи. — Я ж твій син Якоб!

— Ні, це вже занадто! — закричала жінка, звертаючись до своїх сусідок. — Гляньте на цього страшного карлика! Він відлякує всіх покупців та ще сміється над моїм горем! Каже, ніби він мій син, Якоб, негідник отакий!

Крамарки, сусідки шевчихи, разом підхопилися на ноги і заходилися шпетити Якоба:

— Як ти смієш жартувати над її горем! її сина вкрали сім років тому. А який хлопчик був — як мальований! Забирайся геть, бо ми тобі зараз очі видряпаємо!

Бідолашний Якоб не знав, що й думати. Хіба сьогодні вранці він не прийшов з матір'ю на базар і не допомагав їй розкласти овочі, а потім відніс до старої додому капусту, зайшов до неї, поїв у неї юшки, трохи поспав і