Читати книгу - "Відродження"

як і загибель моєї дружини та сина, — здаються надто жорстокими і свавільними. Нам сказано, що Христос пішов на небо в Своєму тілі, але занадто часто нам, нещасним смертним тут, на Землі, лишаються бридкі купи спотвореного м’яса і те запитання, яке незмінно відлунює у головах: чому? чому? чому?

Я все життя читав Святе Письмо. Спочатку на колінах у матері, потім на зборах методистської молоді, потім на богословському факультеті. І я можу сказати вам, друзі мої, що ніде в Біблії це питання прямо не розглянуто. Найближче, на що можна спертися, — отой уривок із «Коринтян», де святий Павло по суті каже: «Нема сенсу запитувати, браття, бо ви все одно не зрозумієте». Коли Йов запитав у Самого Господа, то дістав ще грубішу відповідь: «Чи був ти поряд, коли Я створював світ?» Що мовою наших молодших парафіян можна перекласти: «Відвали, чувак».

Цього разу ніхто не засміявся.

Він уважно нас роздивлявся. Легка усмішка торкнула кутики його вуст, а світло, що пробивалося крізь вітраж, проклало синьо-червоні ромби на лівій щоці.

— Релігія має бути нашою втіхою в скрутні часи. Господь — наш жезл і наш посох, стверджує Великий псалом. Він буде поряд і проведе нас, коли неминуче підемо тією стежкою через Долину смертної тіні. Інший псалом запевняє, що Господь — наш прихисток і наша сила, хоча люди, які загинули в тій церкві в Оклахомі, могли б із цим посперечатися… якби в них лишилися роти, щоб ними сперечатися. А батько та його два сини, які втопилися, бо хотіли врятувати улюбленця сім’ї — чи спитали вони в Бога, що відбувається? У чому річ? І чи Він відповів: «Я вам, хлопці, через кілька хвилин скажу», — коли вода заливала їм легені, а смерть затьмарювала голови?

Скажімо відверто, що мав на увазі святий Павло, коли говорив про те дзеркало з загадкою. Він мав на увазі, що ми повинні приймати все на віру. Якщо наша віра сильна, то ми потрапимо в рай і все зрозуміємо, коли вже будемо там. Неначе життя — це анекдот, а рай — те місце, де нам нарешті пояснять космічний кульмінаційний момент.

У залі тепер лунали притишені жіночі схлипування й виразніший чоловічий буркіт незгоди. Але на ту мить ніхто не вийшов із церкви й не підвівся, щоб сказати преподобному Джейкобзу, щоб замовк, бо він надто далеко зайшов у своєму блюзнірстві. Люди ще не оговталися від шоку.

— Коли я втомився досліджувати на позір химерні й часто-густо страхітливо мученицькі смерті невинних, я придивився уважніше до різних гілок християнства. Друзі, це жах! Ви собі не уявляєте, скільки їх! Ціла Вежа доктрин! Католики, єпископали, методисти, баптисти — як радикальні, так і нерадикальні, — церква Англії, англікани, лютерани, пресвітеріани, унітарії, свідки Єгови, адвентисти сьомого дня, квакери, шейкери, греко-католики, православні східного обряду, шілоїти — про них не можна забувати — і ще півсотні інших.

Тут, у Гарлоу, у нас усіх спарені телефонні лінії, і мені здається, що найбільша з цих ліній — релігія. Ви тільки подумайте, які завантажені, напевно, лінії, що з’єднують нас із небесами, у неділю вранці! Кожна церква з тих, які проповідують учення Христа, вважає, що в неї окрема лінія з Всевишнім. А це ж я ще не згадував мусульман, і євреїв, і теософів, і буддистів, і тих, хто молиться на саму Америку так само ревно, як вісім чи дванадцять кошмарних років німці молилися на Гітлера.

Після цього люди почали вставати й виходити. Спочатку дехто з задніх рядів, з опущеними головами і зсутуленими плечами (неначе їх відшмагали), а за ними ще і ще. Та преподобний Джейкобз, здавалося, цього не помічав.

— Деякі з цих численних течій і конфесій мирні, та найбільші з них, найуспішніші з них, було змуровано на крові, кістках і криках тих, хто мав нахабство не схиляти голови перед їхнім уявленням про Бога. Римляни віддавали християн на розтерзання левам, християни розчленовували тих, кого вважали єретиками, чаклунами чи відьмами, Гітлер мільйонами приносив євреїв у жертву фальшивому богу расової чистоти. Мільйони людей спалили, застрелили, повісили, замучили, отруїли, стратили на електричному стільці й віддали на шматування собакам… і все це в ім’я Бога.

Моя мати доволі гучно схлипувала, але я на неї не озирався. Не міг. Я закляк на місці. Від жаху, звісно ж. Мені було лише дев’ять. Але заразом у душі я відчув паростки якоїсь дикої радості, відчуття, що нарешті хтось розказує мені щиру, неприкрашену правду. Якась частина мого єства сподівалася, що він зупиниться. Та ще більша частина нестримно жадала, щоб він продовжував, і моє бажання здійснилося.

— Христос учив нас підставляти іншу щоку й любити ворогів наших. Ми про людське око цього наче й дотримуємося, проте більшість із нас, діставши удар, намагається відплатити вдвічі сильніше. Христос вигнав міняйл із храму, але ми всі знаємо, що ці майстри швидкого набивання кишень ніколи не вміли довго триматися подалі. Якщо ви коли-небудь сідали пограти у жваву гру — церковне бінго, чи чули, як проповідник по радіо випрошує гроші, тоді ви точно знаєте, про що я. Ісая напророчив, що колись ми перекуємо мечі на рала, та насправді в наші нинішні темні віки їх перекували на атомні бомби та інтерконтинентальні балістичні ракети.

Реджі Келтон підвівся. Обличчя в нього було буряковим, а в мого брата Енді — блідим.

— Преподобний, вам краще сісти. Ви сам не свій.

Та преподобний Джейкобз не сів.

— І що ми дістаємо за свою віру? За ті століття, впродовж яких ми віддаємо тій чи тій церкві свої дари, людські й матеріальні? Запевнення, що наприкінці всього цього нас чекає рай, а коли ми туди потрапимо, нам пояснять, у чому сіль цього анекдоту, і ми скажемо: «А-а! Тепер зрозуміло!» Оце і є велика дяка. З наймолодших років нам усі вуха продзижчали: рай, рай, рай! Ми побачимо наших втрачених дітей, наші любі матері приймуть нас у свої обійми! Це пряник. А батіг, яким нас постійно шмагають, це пекло, пекло, пекло! Царство вічних мук і катувань. Ми кажемо діткам, маленьким, як мій синочок, якого я втратив, що їм загрожує небезпека вічно горіти на пекельному вогні, якщо вкрадуть копійчану цукерку чи збрешуть про те, де вони намочили нові черевички.

Нема жодних доказів того, що ці пункти загробного життя існують, жодного наукового підґрунтя — лише голе переконання, помножене на нашу сильну потребу вірити в те, що все це має сенс. Та коли я