Читати книгу - "Биті є. Макар"

– Нічого! Тобто… Новаковський пояснить… Певно, шитимеш щось для армії. Важке питання! Та раз Сердюк із Новаковським домовилися… Головне – отримаєш державні гроші. На вибори підуть…

– На вибори? А що мені лишиться, Марто?

– Усім вистачить… – запевнила Марта. – Я навчу. Більшу частину треба буде віддати Володимиру Гнатовичу А куди він їх витратить – на вибори чи ні, – то не наша справа. Іншу собі залишити. І так усе викрутити, ніби все пошито й передано замовнику.

Макар насупився – нічір…

– Тобто… можна й не шити?

– Можна…

– А якщо не віддавати гроші Сердюкові?

– Ти що?! – злякалася Марта. – І думати забудь. Якби не Володимир Гнатович – хіба була б у тебе фабрика?

– А я думав, тобі дякувати… – ляпнув механік.

Вони ніколи не поверталися до подій шістнадцятого травня. Марта уперто мовчала, Макар боявся ставити питання.

– Якщо Сердюк захоче твій бізнес прикрити, – відповіла, бо досвід мала, – й дня не пропрацюєш. У нас усе й виходить, бо під Сердюком…

Макар загальмував: попереду ліс, вогні посеред дерев. Проців.

– А Новаковський цей… – мовив. – Такий же недоторканний, як наш Сердюк?

Марта закивала.

– Поважна людина… Дуже поважна. Ти, любий, будь готовий…

– До чого?

– До будь-чого… – відповіла обережно.

Палац Ярослава Новаковського в Процеві скидався на недолугий пафосний торт, прикрашаючи який перестаралися спочатку п'яні кондитери, потім п'яні гості, а наприкінці й нетверезий хазяїн руку приклав. Величезна триповерхова споруда з круглими баштами, терасами, дахами-конусами і пафосними вітрячками на верхівках нахабною горою стирчала з-поміж високих сосен у глибині величезної, обведеної глухим парканом території. І хоча сосни силкувалися замаскувати «застиглу музику» чи бодай пом'якшити її для здорового ока, справа ця була деревам не до снаги.

Дістатися самої будівлі виявилося не так уже й легко. Макар і Марта залишили автівку на гостьовій парковці біля воріт, ступили на хазяйське подвір'я і розгубилися: попереду ліс стіною.

– Певно, англійський сад, – здогадалася Марта. – Десь тут мають бути стежини…

– Орієнтуйтесь на Венер! – порадив від воріт байдужий охоронець.

Макар вдивився: посеред лісового буяння сиротливо біліли недвижні жіночі постаті з обрубаними руками. Ступив крок – на метр попереду в траві засвітилися ліхтарики, висвітлюючи широку, мощену гравієм доріжку.

– Датчики руху! – зметикував.

Метрів за двісті англійський сад, більше схожий на тайгу, обривався стрункою солдатською лавою ніби покараних беріз. Крізь них виднівся величезний вибритий газон з альпійськими гірками, клумбами й ромбуватими кущами. А вже на тому кінці газону, посеред сосен, власне, і миготів яскравими освітленими вікнами дім Ярослава Новаковського.

Марта зупинилася, озирнулася розгублено.

– Надто тихо…

– Що менше люду, то краще, – нервово відповів механік. Розміри маєтка дратували уяву, розсмикували увагу, хоч Макар і заприсягся собі не відволікатися на дрібниці, сконцентруватись виключно на справі. Та надто вже приголомшливими були ті «дрібниці».

Біля парадного входу їх зустрів вишколений мажордом.

– Ярослав Михайлович з гостями у внутрішньому дворику, – всміхнувся доброзичливо. – Прошу! Я проведу…

Напружений Макар і Марта ввійшли до палацу, прострілили його кроками наскрізь, вийшли з протилежного боку прямо на терасу внутрішнього двору, такого ж величезного, пафосного й недолугого. Єдиною приємною його відмінністю був причал із білою яхтою – маєток Новаковського виходив прямо до ріки.

На терасі веселий броунівський рух. Макар скосив очі: десятки зо два чоловіків і жінок різного віку розважалися, як хотіли. Хтось сидів біля столиків, хиляв одну за одною, хтось танцював, хтось плескався у басейні, хтось збився у групу, теревенив завзято. Нема проблем! Одна в них проблема: дурні кури грошей не клюють.

До Марти й Макара уже сунув Новаковський, і тільки тепер механік зміг роздивитися його уважніше: невисокий, літній, лисий… Настільки простацького вигляду, що скидався на трударя з пропагандистських плакатів радянських часів. Хоча – ні! Хіба трударі носили смугасті матроські тільняшки й ідіотські білі шорти з лейблом «Gant»?

Марта розкинула руки назустріч хазяїну

– Ярославе Михайловичу!

– Привіт-привіт, Марто! Чого так довго?… – Новаковський з півоберта.

– А я не сама. Познайомтеся. Це – Олександр Макаров. Був помічником Володимира Гнатовича, а тепер…

– Знайомі вже, – кивнув хазяїн. – Служив?

– Що? – розгубився Макар.

– В армії служив?

– Ні.

– Погано.

Макар відчув, як ступні спітніли, ніби третю добу несвіжими портянками обмотані.

– Але хоче послужити, – вставилася Марта. – Володимир Гнатович…

– Ходімо, – відповів Новаковський, кивнув у бік яхти. – На яхті поговоримо.

Макар був сіпнувся був за Новаковським і Мартою, що вона вже поспішала за хазяїном маєтку услід, та Новаковський зупинився, зиркнув на механіка з прикрістю:

– А ти куди?

Марта полохливо глянула на механіка.

– Сашко… Ти тут… Добре?

– Безумовно, – на автоматі. Кров до скронь. «І ви питаєте, чому вас ненавидять?» – у простір.

– Шампанське? – почув за спиною.

Озирнувся. Біля нього стояв хлопець-офіціант із тацею.

Після першого келеха льодяного шампанського Макар почав відлік часу наївними міркуваннями про те, що Марта впорається хвилин за двадцять. Присів у плетене з ротангу крісло неподалік галасливої компанії. Цідив холодне вино з бульбашками, мандраж бив. «Давай, сонце! Вибори мені гроші! – по-думки підбадьорював Марту – А дядько ще той… «В армії служив?» Сам, мабуть, півжиття в чоботях! Ну, не служив! В інституті військова підготовка була. Стріляти вмію. «Макарова» за хвилину розберу та зберу. І не схиблю, як треба. Блін! Макаров «Макарова»… Де Марта?!»

За годину, після третього келеха, думав тільки про одне: де туалет?! Пішов блукати просторим двором. А де… На столах біля басейну – наїдків на армію. А де… Гості ввічливо кивають: «Добрий вечір!» – і тої ж миті повертаються до своїх розваг. А де… У дім самому пхатися якось незручно. І офіціантів не видно. У соснах ховаються? А де…

Механік накинув коло двором, зупинився біля крайнього столика, що він майже потонув у густих нетутешніх декоративних кущах, і раптом очам не повірив: за столиком сидів Борька Рудь. Не те щоби друг чи приятель. Так, звичайний знайомець. Перетиналися колись кілька разів в інститутському гуртожитку. Макар навіть не пам'ятав, де саме вчився Борька Рудь, чи вчився і взагалі – хто він такий. Може, до інститутського гуртожитку його хтось із друзів приводив? Чи не однаково?! Відверто зрадів знайомому обличчю. Іч! Втупився в ноутбук, щось вивчає зосереджено. Кому вечірка, а кому праця? Може, хоч підкаже, як до туалету дійти.

– Боря…

Схожий на журавля в окулярах, незграбний гостроносий хлоп років двадцяти п'яти відірвався від справи.

– Саня. Макаров, – констатував незворушно. – Привіт.

– Де тут туалет? – головна мета миті.

– Зараз. Проведу.

Як удома. Ноутбук відклав, посунув у бік пишної хати.

– За холом праворуч.

– Дякую.

Якби сечовий міхур не влаштував загрозливу істерику, Макар устиг би