Читати книгу - "Забуте вбивство"

— А потім?

— Уся суть у тому, що вона не померла. Можливо, він подумав, що вона мертва, але вона тільки напівзадушена. Можливо, її коханець повернувся — після того як очманілий чоловік побіг до лікаря, що жив на протилежному кінці міста, а можливо, вона прийшла до тями сама. Але як тільки вона приходити до тями, вона звідти втікає. Утікає дуже швидко. І це все пояснює. Віру Келвіна в те, що він її вбив. Зникнення одягу: вона спакувала й винесла його з дому раніше. І подальші листи, що були цілком природними. Отже маємо гіпотезу, яка все пояснює.

Ґвенда повільно сказала:

— Це не пояснює, чому Келвін сказав що він задушив її в спальні.

— Він був такий збудженим, що не запам'ятав, де все це сталося.

Ґвенда сказала:

— Мені хотілося б тобі вірити. Справді хотілося б… Але я переконана… я цілком переконана… що коли я дивилася на неї, вона була мертва… абсолютно мертва.

— Але як ти могла про це знати? Дитина, якій ще й трьох років не виповнилося.

Вона подивилася на нього дивним поглядом.

— Я думаю, дитина може це відчути — і набагато краще, ніж людина доросла. Як ото собаки — вони відчувають смерть, задирають голови й виють. Я певна, діти відчувають смерть…

— Це нісенітниця, ти фантазуєш.

Дзвінок у дверях урвав їхню розмову. Джайлз сказав:

— Хто б то міг бути?

Ґвенда здавалася збентеженою.

— Я геть забула. Це міс Марпл. Я запросила її сьогодні на чай. Мабуть, не варто розповідати їй усе.

II

Ґвенда боялася, що в них будуть проблеми з цим чаюванням, але, на щастя, міс Марпл, схоже, зовсім не помітила, що її господиня говорить трохи занадто швидко й надто гарячково, а її веселість дещо силувана. Щодо міс Марпл, то вона розмовляла легко й невимушено — вона дуже тішиться своїм перебування: і у Дилмауті, а деякі приятельки її приятельок до того ж написали своїм подругам у Дилмауті, і в результаті вона отримала кілька дуже цікавих запрошень від місцевих жителів.

— Ти вже не почуваєшся тут зовсім чужою, якщо ви розумієте, про що я кажу, моя люба, після того як познайомишся з людьми, які живуть тут протягом багатьох років. Наприклад, мене запрошено на чай до місіс Фейн — вона вдова старшого партнера в найшанованішій тут адвокатській конторі. Це старовинна сімейна фірма. Тепер нею керує її син.

Лагідний балакучий голос не замовкав ні на мить. Господиня в неї дуже добра. Вона влаштувала її так затишне, та й готує чудово. Вона служила протягом кількох років у її давньої подруги місіс Бентрі, і хоч родом вона не звідси, її тітка жила тут протягом багатьох років, і вони з чоловіком мали звичай приїздити сюди на вакації, тож вона добре обізнана з усіма місцевими плітками. До речі, ви задоволені своїм садівником? Мені тут розповідали, він більше схильний базікати, ніж працювати.

— Базікати й пити чай він великий майстер, — сказав Джайлз. — Він у середньому випиває по п'ять філіжанок чаю за день. Але працює дуже добре, коли ми на нього дивимося.

— Ходімо, ми покажемо вам сад, — запропонувала Ґвенда.

Вони показали їй будинок і сад, і міс Марпл зробила кілька дуже слушних зауважень. Ґвенда, певно, помилилася, боячись проникливого погляду міс Марпл, яка відразу помітить, що з ними щось відбувається. Бо міс Марпл, здавалося, не помітила в їхній поведінці нічого незвичайного.

Проте, на свій же превеликий подив, сама Ґвенда повелася в цілком непередбачуваний спосіб. Вона урвала міс Марпл посеред якоїсь розповіді про дитину, що гралася мушлею і, важко зітхнувши, сказала Джайлзові:

— Ет, хай воно западеться — розповімо їй усе…

Міс Марпл обернула голову й подивилася на неї пильним поглядом. Джайлз почав говорити, потім замовк. Нарешті він сказав:

— Власне, це твоя історія, Ґвендо.

І Ґвенда розповіла їй усе. Про їхній візит до доктора Кеннеді, про його подальший приїзд до них і про все, що він їм розповів.

— Ви саме це мали на увазі, правда ж? — запитала Ґвенда, переводячи подих. — Ви вже тоді подумала, що мій батько може бути до цього причетний?

Міс Марпл лагідно відповіла:

— Атож, я припускала таку можливість. «Гелена» могла виявитися вашою молодою мачухою, а коли жінку… е… е… душать, то найчастіше це робить її ж таки чоловік.

Міс Марпл говорила тоном людини, яка спостерігає природні феномени, без подиву й без емоцій.

— Тепер я розумію, чому ви нас умовляли забути про цю історію, — сказала Ґвенда. — І ліпше було б, якби ми вас послухали. Але тепер уже пізно повертатися назад.

— Атож, — погодилася міс Марпл, — ви вже не можете покинути цю справу.

— А зараз послухайте, що вам скаже Джайлз. Він має деякі припущення та міркування.

— Моя ідея полягає в тому, — сказав Джайлз, — що тут не все сходиться.

І вельми чітко та ясно він виклав свої міркування, про які щойно розповідав Ґвенді.

А потім сформулював свою остаточну гіпотезу:

— От якби ви переконали Ґвенду, що все могло відбутися лише в такий спосіб!

Міс Марпл подивилася на Ґвенду, потім знову на нього.

— Це цілком розумна гіпотеза, — сказала вона. — Але ви й самі зрозуміли, містере Рід, що завжди залишається місце для чинника Ікс.

— Ікс! — повторила Ґвенда.

— Для невідомого чинника, — сказала міс Марпл. — Наприклад, міг бути хтось такий, хто ще не з'явився, але чия присутність відчувається за відомими фактами.

— Ми поїдемо в той санаторій в Норфолку, у якому помер мій батько, — сказала Ґвенда. — Можливо, з'ясуємо що-небудь там.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Історія хвороби

I

Солтмарш-Гаус був розташований у затишному місці, миль за шість від узбережжя. Він мав добрий залізничний зв'язок із Лондоном від містечка Саут-Бенхем, яке було від нього на відстані п'яти миль.

Джайлза й Ґвенду провели до великої, добре провітреної вітальні, де крісла були обтягнуті кретоновими чохлами з візерунками квітів. Чарівна літня дама із сивим волоссям увійшла до кімнати зі склянкою молока в руках. Вона кивнула їм головою й сіла біля каміна. Дама подивилася на Ґвенду замисленим поглядом, а потім нахилилася до неї й майже пошепки запитала:

— Це ваша бідолашна дитина, моя люба?

Ґвенда трохи розгубилася й невпевненим голосом відказала:

— Ні, ні… Не моя…

— А, то я помилилася. Пробачте мені.

Літня жінка кивнула головою й стала пити молоко. Потім сказала, щоб якось розпочати розмову:

— Пів на одинадцяту. Це завжди