Читати книгу - "Сповідь"

Але ми не опираючись здаємося легко подоланим пориванням і, не думаючи про небезпеку, поступаємося слабким спокусам. Самі того не помічаючи, ми опиняємося в згубному становищі, якого легко могли б уникнути, але з якого вже не можемо вибратися без жахливих для нас героїчних зусиль. Нарешті, ми летимо в безодню і говоримо Богові: «Навіщо Ти зробив мене таким слабким?» Але Він відповідає нашій совісті: «Я дав тобі мало сили, щоб вибратися з безодні, але Я дав тобі досить сили, щоб ти туди не впав».

Я не цілком зважився стати католиком, але, через віддаленість часу, намагався звикнути до цієї думки, разом з тим сподіваючись на яку-небудь несподівану і рятівну подію. Щоб виграти час, я вирішив захищатися всіма приступними мені засобами. Незабаром марнославство позбавило мене необхідності розмірковувати про своє рішення. Ледве побачивши, що мені вдається іноді заганяти на слизьке своїх наставників, я відразу уявив, що легко зможу спростувати всі їхні докази. Я навіть узявся за цю справу із смішним завзяттям, вирішивши, що поки вони працюють у поті чола наді мною, я потруджуся над ними. Я справді думав, що досить мені їх переконати, як вони зробляться протестантами.

Таким чином, вони не знайшли в мені ані очікуваної легкості сприйняття їхніх повчань, ані сподіваної готовності до навернення. Звичайно протестанти освічені краще, ніж католики. Це й зрозуміло: учення перших вимагає обмірковування, учення других – послуху. Католик повинен засвоювати пропоноване йому готове рішення, а протестант повинен вчитися вирішувати сам. Мої наставники розуміли це, але як досвідчені люди не чекали зустрітися з особливими труднощами, зважаючи на мій вік і моє становище. Відомо було і те, що я ще не приймав першого причастя і не отримував відповідних настанов. Але зате ніхто не знав, що я був чудово навчений пастором Ламберсьє і, крім цього, мав у своєму розпорядженні дуже незручний для цих добродіїв запас відомостей з «Історії Церкви та Імперії», яку вивчив майже напам’ять, живучи з батьком. З того часу я дещо забув її, але вона почала потроху оживати в моїй пам’яті в міру того, як розпалювалися наші спори.

Старий, маленький, але досить поважного вигляду священик провів з нами загальну бесіду. Для моїх товаришів ця бесіда була радше уроком катехізису, ніж приводом для диспуту, і йому доводилося лише настановляти їх, а не спростовувати їхні заперечення. Зі мною виявилось інакше. Коли підійшла моя черга, я раз у раз перебивав його і не позбавив ні одного утруднення, в які тільки міг його поставити. У результаті бесіда затяглася і набридла присутнім. Старий священик багато говорив, розпалювався, молов нісенітниці і викручувався, посилаючись на те, що погано розуміє по-французьки.

Другого дня, щоб я не бентежив своїх товаришів нескромними запереченнями, мене відвели до окремої кімнати. Мною зайнявся інший священик, молодший і дуже пишномовний, тобто він умів говорити довгими фразами, і самовдоволений, як ніякий інший доктор богослов’я. Одначе я не дозволив збити себе з пантелику його солідним виглядом і, відчуваючи, що всього лише роблю свою справу, почав упевнено відповідати йому і збивати його тут і там у міру своїх можливостей. Він намагався здолати мене за допомогою святого Августина, святого Григорія та інших Отців, і з неймовірним подивом побачив, що я знаюся на всіх цих Отцях майже так само легко, як він сам. Я не читав їх, як не читав, можливо, і він, але мені запам’яталося багато уривків з їхніх творів, наведених у мого Ле Сюера. Щойно він наводив мені цитату з одного з них, як я, не заходячи з ним у суперечку, протиставляв їй іншу, з того ж Отця, і частенько садовив його на лід. Але врешті-решт він брав гору, і з двох причин: по-перше, він був сильніший за мене, а я відчував себе, так би мовити, в його руках і добре розумів, попри свою молодість, що не слід доводити його до крайнощів, бо помітив, що старий священик без жодної дружелюбності поставився і до моєї ерудиції, і до мене самого. По-друге, він був досвідчений, а я ні. Тому в своїх доводах він ішов за певною методою, за якою я йти не міг, а якщо я заганяв його у безвихідь яким-небудь несподіваним запереченням, він відкладав його обговорення на завтра, кажучи, що я ухиляюся від обговорюваного предмета. Іноді він просто відкидав усі мої цитати, стверджуючи, що вони фальшиві, і пропонував мені сходити за потрібною книгою, не надто вірячи, що я їх там відшукаю. Він відчував, що не дуже ризикує, і що з усією своєю позиченою ерудицією я малодосвідчений у поводженні з книгами, дуже погано знаю латину і не знайду потрібного уривка в незнайомому грубому томі, навіть якщо певен, що він там є. Я навіть підозрював його в неточності, в якій він сам звинувачував протестантських пасторів, і в тому, що іноді він просто вигадував потрібні уривки, щоб спростувати важке для його розуміння заперечення.

Поки тривали всі ці безглузді балачки і дні проходили в спорах, у бурмотінні молитов і в неробстві, зі мною трапилася одна невелика, але досить прикра пригода, яка заледве не закінчилася для мене досить сумно.

Немає на світі такої ницої душі і такого варварського серця, які були б зовсім не підвладні ніжним почуттям. Один з двох бандитів, що називали себе маврами, прихилився до мене. Він охоче заводив зі мною мову, теревенячи своєю каліченою французькою мовою, робив мені різні дрібні послуги, іноді ділився своєю вечерею і раз у раз поривався обіймати і цілувати мене з якоюсь дивною палкістю, що страшенно мене бентежила. Хоча я і лякався, певна річ, його чорного обличчя, прикрашеного довгим шрамом, і його палаючих очей, погляд яких здавався радше лютим, аніж ніжним, але я терпів усі ці поцілунки, кажучи собі: «Недобре відштовхувати нещасного, який так дуже прикипів до мене серцем». Поступово він переходив до більш нескромного поводження зі мною і часом звертався до мене з такими своєрідними словами, що я ладний був повірити в те, що у бідолахи глузд за розум завертає. Якось увечері він намагався лягти спати в моє ліжко разом зі мною. Я заперечував, сказавши, що моє ліжко надто вузьке для двох. Тоді він став упрошувати мене лягти спати в його ліжко. Я знову відмовився, бо цей нещасний був такий неохайний і так дуже смердів жованим тютюном, що мене починало нудити.

Другого дня, досить рано вранці, ми опинилися наодинці в залі зібрань. Він знову почав свої