read-books.club » Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

177
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 19 20 21 ... 171
Перейти на сторінку:
все в домі, неначе займався шпигунством. То була проста, але затишна вітальня, яку прикрашали канапи теплих тонів, кілька ламп на столиках, що виглядали антикварними, блякло-оливкового кольору килим на стіні й дещо менший — на підлозі; цей був у східному стилі й, здається, досить вишуканий. Іще я бачив вази з нарцисами, засклену шафку з темного полірованого дерева, насамперед же — книжки, багато книжок у високих шафах, хоча звідси я не міг прочитати жодної назви. Я чекав. Почув, як ожили птахи на вітах дерев навколо будинку: вони каркали, співали, злітали з дерев, лопочучи крилами — ворони, шпаки, одна сойка. Ранок починався ясним, насправді весняним, але тепер небо затягли хмари, світло посіріло, а на ґанку зробилося холодно.

І тоді я уперше відчув безнадію. Місіс Олівер передумала. Вона має право на особисте життя, а я, напевно, припустився помилки. Я їхав дев’ять годин, як дурень — що ж, так мені й треба, якщо вона вирішила зачинити для мене свої двері (зрозуміло, я й не подумав натиснути на ручку) та й пішла кудись у своїх справах замість розмов зі мною. Можливо, я на її місці вчинив би так само. Я вдруге подзвонив у двері, нерішуче, й присягнувся більше вже до дзвінка не доторкатися.

Нарешті я повернув назад, валізка стукнула мене по коліну, а я пішов повільно сходинками вниз, відчуваючи, як піднімається в глибині душі хвиля обурення. На мене ще чекає довга подорож, часу на роздуми більше ніж вистачить. Я вже почав ті роздуми, тож не одразу почув, як позаду мене клацнув замок, рипнули двері. Я завмер, волосся на потилиці заворушилося. З якої б нагоди мав так лякатися цього звуку, якщо цілих п’ять хвилин я чекав на нього? Як би там не було, я обернувся й побачив, що вона стоїть біля дверей, прочиняючи їх до себе, ще не встигла відпустити ручку.

Вона була гарною жінкою, енергійною, зі сторожким поглядом, але, поза сумнівом, не тією музою, що надихала малюнки й картини Роберта у «Ґолденґров». Чомусь вона нагадала мені морське узбережжя: волосся пісочного кольору, біла-біла шкіра, посипана ластовинням, яке зазвичай вицвітає з віком, а сині, мов океан, очі дивилися на мене з підозрою. На мить я закляк на сходах, а тоді схопився й прожогом кинувся до неї. Опинившись поруч, я збагнув, що вона маленька на зріст, тендітна, мені до плеча, отже, Роберту Оліверу — до грудної кістки. Вона прочинила двері трошки ширше й відступила вбік.

— Ви доктор Марлоу? — запитала вона.

— Так. А ви місіс Олівер?

Вона спокійно потисла руку, яку я їй простяг. Рука в неї була маленька, як і вся вона, тому я очікував, що потиск буде слабким, мов у дитини, але пальці її виявилися дуже сильними. Нехай вона й скидалася виглядом на дівчинку, але то була сильна дівчинка, ще й з характером.

— Заходьте, будь ласка, — запросила вона.

Обернулась і пішла в дім, а слідом і я увійшов до вітальні, яку вже бачив крізь віконце. Відчуття було таке, немов вийшов на сцену — ні, скоріше таке, немов я дивлюсь п’єсу, завісу вже піднято, а я сиджу серед глядачів у залі, тобто встиг уже роздивитись декорації, поки актори ще тільки починали. У будинку панувала цілковита тиша. Підійшовши ближче до книжок, я роздивився — то були переважно романи, написані за останні два століття, дещо з поезії, кілька історичних праць.

Місіс Олівер йшла на кілька кроків попереду. Одягнена вона була в сині джинси й сірувато-синій гольф, який вигідно облягав її фігуру: гадаю, вона не забувала, якого кольору в неї очі. Тіло виглядало гнучким — не так спортивним, як просто граціозним від природи, немовби в рухах воно набирало своєї форми. В ході цієї жінки відчувалась рішучість; вона тримала себе так, аби жодним жестом не викликати навіть натяку на жалість. Рукою вказала мені місце на канапі, а сама сіла на іншу, навпроти мене.

У цьому місці вітальня робила поворот, і звідси я побачив великі, від підлоги до стелі, вікна, крізь які відкривався вид на широкий лужок з буковими деревами, велетенським гостролистом і вкритими пишним цвітом кизиловими деревами. З під’їзної алеї цей лужок не видався мені таким великим, але її садиба, вся вкрита зеленню, оточена високими деревами, за розміром була удвічі з гаком більше звичайних ділянок. Цим видом колись насолоджувався Роберт Олівер. Я поставив валізку на підлогу біля канапи й спробував опанувати себе.

Дивлячись на місіс Олівер у протилежному кінці кімнати, я зрозумів, що вона вже цілком себе опанувала; зчеплені руки лежали на колінах. Взута була в схожі на дитячі кеди, які колись, цілком можливо, мали темно-синій колір. Волосся в неї було густе, пряме, підрізане на рівні плечей з якоюсь первісною вишуканістю; воно сяяло стількома відтінками лев’ячої гриви, пшеничного колосся й золотого листя, що мені дуже важко було б передати це фарбами на портреті, якби я його малював. На обличчі, по-справжньому красивому, майже не було косметики — так, трохи блідої помади, і ще на диво вміло підведені очі. Жінка не посміхалася, вона пильно придивлялася до мене, перш ніж розпочати бесіду.

— Вибачте, що вам довелось чекати, — нарешті промовила вона. — Я ледь не передумала. — Вона не вибачалася за свої вагання й не збиралася нічого пояснювати.

— Я не докоряю вам за це. — Одну мить я міркував щодо чемнішої форми, але зараз перебільшена чемність здалась мені недоречною.

— Так, — вона просто констатувала факт.

— Дякую, що ви погодились на зустріч, місіс Олівер. До речі, ось моя візитна картка. — Я простяг їй картку й відчув, що поводжуся занадто офіційно. Вона опустила очі.

— Може, вип’єте філіжанку кави або чаю?

Я розмірковував: може, відмовитись? Але у цій затишній кімнаті, в атмосфері Півдня, краще було погодитись.

— Дуже вдячний. Якщо ви вже зварили каву, то охоче вип’ю.

Вона підвелась і з тією ж скромною грацією вийшла з кімнати.

Кухня була зовсім поруч: я чув, як дзенькають тарілки, як стукотять шухляди столу, — а сам, поки не було господині, пильніше озирнув кімнату. Серед усіх тих ламп на підставках з розмальованої квіточками порцеляни не залишилося жодної ознаки того, що колись тут мешкав Роберт Олівер — хіба що книжки могли належати йому. Жодної ганчірки, якими витирають олійні фарби, жодного полотна новомодних пейзажистів. Усе мистецтво на стінах складалося з однієї побляклої вишивки, напевно, сімейної реліквії, та двох стареньких акварелей, які зображували ринок у Франції — а може, в Італії. Зрозуміло,

1 ... 19 20 21 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"