read-books.club » Пригодницькі книги » Дике полювання короля Стаха 📚 - Українською

Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

163
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дике полювання короля Стаха" автора Володимир Семенович Короткевич. Жанр книги: Пригодницькі книги / Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 19 20 21 ... 60
Перейти на сторінку:
двохсот карбованців прибутку на місяць. А середній чиновник отримував сто двадцять п'ять карбованців. У Яновської було де жити і що їсти, але це були неприховані злидні, злидні без просвітку. Я, голоштан, учений і журналіст, автор чотирьох книжок, мав карбованців Чотириста на місяць. І мені не треба було ремонтувати цю прірву — палац, робити подарунки слугам, тримати у відносному порядку парк. Порівняно з нею я був Крезом.

Мені було шкода її, цієї дитини, на плечі якої упав такий непосильний тягар.

— Ви дуже небагата людина, — сумно сказав Дубатовк. — На руках у вас, власне кажучи, залишаються після усіх видатків копійки.

І він кинув погляд у мій бік, дуже виразний і багатозначний погляд, але моє лице не виразило нічого. Та й справді, як усе це могло мене стосуватися?

«Документи передали новій господині. Дубатовк обіцяв дати розпорядження Берманові, потім поцілував Яновську в чоло і вийшов. Ми всі також вийшли в залу, де публіка вже встигла втомитися від танців.

Дубатовк одразу знову викликав вибух запалу, піднесення і веселощів. Я не вмів танцювати якогось місцевого танцю, і тому Яновську одразу помчав Ворона. Опісля вона кудись зникла. Я дивився на танці, коли раптом відчув чийсь погляд. Неподалік від мене стояв худорлявий, проте, видно, міцний молодик, білявий, з вельми приємним і щирим лицем, одягнений скромно, але з підкресленою акуратністю.

Я не бачив, звідки він з'явився, але він одразу сподобався мені, сподобалася навіть м'яка аскетичність у гарному великому роті й розумних карих очах. Я усміхнувся йому, і він, немовби тільки й чекав цього, підійшов до мене великими і плавними кроками, подав мені руку:

— Даруйте, я без церемоній, Андрій Світилович. Давно хотів познайомитися з вами. Я студент… Колишній студент Київського університету. Тепер мене виключили… За участь у студентських заворушеннях.

Я також відрекомендувався. Він усміхнувся широкою білозубою усмішкою, такою ясною і доброю, що лице одразу стало вродливим.

— Я знаю, я читав ваші збірники. Не вважайте за комплімент, я взагалі не аматор цього, але ви мені стали після них вельми симпатичним. Ви робите таку корисну й потрібну справу і добре розумієте своє завдання. Я маю на увазі ваші передмови.

Ми розговорилися і разом відійшли до вікна в дальньому кутку зали. Я запитав, як він потрапив до Болотяних Ялин. Він засміявся.

— Я далекий родич Надії Романівни. Дуже далекий. Власне кажучи, від усього кореня Яновських нині залишилися на землі тільки вона і я, по жіночій лінії. Здається, якась крапля крові цих колишніх дейновських князьків тече ще в жилах Горобурди, але його свояцтво, як і свояцтво Грицькевичів, не довів би жоден знавець геральдики… Це просто родова легенда. А справжня Яновська тільки вона одна.

Обличчя його пом'якшало, стало замисленим.

— І взагалі, усе це дурниці. Всі ці геральдичні казуси, князьки, магнатські майорати. Якби моя воля, я б випустив із жил магнатську свою кров. Це тільки причина для великих покут сумління. Мені здається, це і в Надії Романівни так.

— А мені сказали, що Надія Романівна єдина з Яновських.

— Звичайно. Я дуже далекий родич, і до того ж мене вважали померлим. Я не навідувався у Болотяні Ялини п'ять років, а нині мені двадцять три. Батько відіслав мене звідси, бо я у вісімнадцять років помирав від кохання до тринадцятирічної дівчини. Власне кажучи, це байдуже, варто було почекати два роки, але батько вірив у стародавню силу прокльону.

— То ж як, допомогло вам заслання? — спитав я.

— Ані на шеляг. Мало того, двох зустрічей було досить, щоб я відчув, що давне обожнювання переросло в кохання.

— І як дивиться на це Надія Романівна?

Він почервонів так, що в нього навіть сльози навернулися на очі:

— О!.. Ви здогадалися. Я вельми прошу вас мовчати про це! Річ у тому, що я ще не знаю. Та це й не так важливо, повірте… повірте мені. Мені це неважливо. Мені просто добре з нею, і навіть якщо вона буде байдужою до мене — мені, повірте, буде так само щасливо й хороше жити на землі: вона ж існуватиме на ній також. Вона надзвичайна людина. Довкола неї таке брудне свинство, неприховане рабство, а вона така чиста і добра.

Я усміхнувся від раптового замилування цим хлопцем з добрим і ясним лицем, а він, видно, сприйняв усмішку як кепкування.

— Ну от, ви усміхаєтесь так само, як небіжчик батько, як дядько Дубатовк. Соромно вам…

— Я і не думав сміятися, пане Андрію. Мені просто приємно чути від вас такі слова. Ви чиста і добра людина. Тільки не треба вам ще комусь говорити про це. Ось ви тут вимовили ім'я Дубатовка.

— Дякую вам на доброму слові. Але невже ви думали, що я комусь казав про це, що я такий негідник? Ви ж здогадалися. І дядько Дубатовк також чомусь здогадався.

— Добре, що здогадався Дубатовк, а не Олесь Ворона, — сказав я. — Інакше справа скінчилася б погано для когось із вас. Дубатовку це байдуже. Він опікун. Йому цікаво, щоб Надія Романівна знайшла доброго чоловіка. І він, мені здається, хороша людина, нікому не скаже, як і я. Але вам треба взагалі мовчати про це.

— Це правда, — винувато сказав він. — Я й не подумав, що навіть маленький натяк шкідливий для господині. І правда ваша: яка добра, щира людина Дубатовк! Справжній старий пан-рубака, простий і патріархальний. І такий щирий, такий веселий! І так він любить людей, і нікому не перешкоджає жити! А його мова?! Я коли почую, так мене немовби по серці теплою рукою хтось гладить. Ах, яка добра, добра людина!

Навіть очі його зволожилися, так він любив Дубатовка. І я також був багато в чому з ним згодний.

— Ви довідалися зараз, пане Білорецький, а більше ніхто не знатиме. Я розумію, я не буду компрометувати її. І взагалі я мовчатиму. Ось ви танцюєте з нею, а мені радісно. Розмовляє вона з іншим — мені радісно. Хай тільки їй буде щастя. Але я вам щиро кажу. — Голос його зміцнів, й лице стало, як в юного Давида, який виходить на бій з Голіафом. — Коли я буду за тридев'ять земель і серцем ночую, що її хтось хоче скривдити, я прилечу звідти і, хоч би це був сам бог, розіб'ю йому голову, кусатиму, битимуся до останку, щоб потім тільки приповзти до її ніг І здохнути там. Повірте мені. Далеко — і завжди з нею.

Дивлячись на його лице, я розумів, чому можновладці бояться отаких струнких, чистих і сумлінних

1 ... 19 20 21 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дике полювання короля Стаха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дике полювання короля Стаха"