Читати книгу - "Смарагд"

аеропорту «Кабул», та Данила й інших солдатів зацікавила не ця сучасна споруда: ще коли вийшли з літака, в очі кинулося звалище обгорілих, схожих на велетенські скелети «вертушок». З правого боку стояли радянські й афганські винищувачі, за ними — казарма льотчиків. На противагу цій картині зліва розташувалися магазинчики — дукони, у яких торгували афганські солдати й цивільні. Але всі вони були озброєні.

Ще трохи, й колона порівнялася з військово-повітряною дивізією — Данило це зрозумів по тому, як тренувалися там солдати. Вдихаючи сухе, навпіл із пилюгою повітря, новачки зацікавлено озиралися, намагаючись побачити якомога більше на цій розпеченій сонцем і війною землі. Однаково вражено дивилися на пустелю, що лежала попереду, й на Кабул, оточений горами.

Бетон закінчився, і солдатські чоботи потонули в пилюці. Данилові на якусь мить здалося те нереальним, і він зацікавлено дивився собі під ноги, потім підвів голову — трохи віддалік перед колоною стояли казарми артилерійського полку, візитною карткою якого були націлені у різні боки жерла гармат. Отвір однієї цілився йому прямо в груди.

До пересильного пункту з кілометр шляху. Солдати йшли мовчки, знемагаючи від спеки й спраги. У кожного за плечима висіли речовий мішок і шинеля — на Батьківщині стояла середина осені з першими заморозками й холодним туманом. Щоб не думати про воду, Дань почав згадувати останнього Юркового листа, у якому той переповідав новини з дому. Брат писав, що батько й досі сердиться на нього за технікум, а баба молиться за обох. При згадці про Маріуцу юнак посміхнувся, витер спітніле чоло і вкотре обвів поглядом гори, де на вершинах лежав сніг, а підніжжя було випечене сонцем.

На пересильному пункті їх чекали й, хоча обід уже минув, завели до їдальні. Але їсти нікому не хотілося — хотілося води й відпочинку. Разом з іншими Дань зайшов до палатки з єдиним бажанням — упасти на ліжко. І байдуже, що ліжка стояли без матраців — самі лише металеві сітки. Він сів на те, яке стояло поблизу входу, поклав під голову речовий мішок і ліг.

Прокинувся від внутрішнього відчуття тривоги, розплющив очі — у палатці спали солдати, як і він, підклавши під голови речові мішки. Тут було сонно й тихо, але неподалік гули мотори кількох «вертушок». Дань схопився й вийшов із палатки. Йому було видно, як одна за одною від «вертушок» відділялися димові полоси — у бік гір летіли «нурси», некеровані реактивні снаряди. Стало моторошно — люди вбивали людей у цю мить і зовсім поруч. Не сьогодні-завтра він теж мусить стріляти, і хтось стрілятиме в нього. Відчув кволість у тілі, захотілося сісти прямо на землю, але біля чобота щось заворушилося. «Земля скорпіонів», — подумав, відкидаючи подалі від палатки непроханого гостя.

Почув, як хтось голосно лайнувся. Зайшов до палатки: знайомі й незнайомі солдати сиділи на ліжках і сонно дивилися перед собою, а один стояв посередині.

— Не заважай спати, — буркнув худорлявий, зовні чимось схожий на Даня. — Не одному тобі важко, зрозумів? — підвівся, мацнув себе по кишені, шукаючи цигарки. — Куди я їх подівав? — запитав сам у себе. — У тебе є цигарки? — підійшов до солдата, що стояв посередині палатки. Але той у відповідь лише грубо лайнувся. Через секунду вони уже шарпали один одного за петельки.

Данило спробував їх розборонити, але той, що лаявся, різко відштовхнув його від себе:

— Ти, чурка, забери свої брудні лапи!

— Я не чурка. — Дань підскочив до солдата, але тепер уже сам ухопив його за петельки, а потім із силою відштовхнув.

Солдат відлетів на кілька метрів і упав на порожнє ліжко. Швидко схопився на ноги й закричав:

— Вас усіх треба перестріляти разом із душманами! Всі ви…

Але другий солдат не дав йому договорити — ударом в обличчя звалив на землю:

— Тобі ж сказано — заспокойся. Козел.

Ще кілька хлопців посхоплювалися, готові до розборок, але в цю хвилину до палатки зайшов замполіт, середнього зросту капітан із обвітреним обличчям, аж білими, випаленими на сонці віями і стомленими очима.

— Что за шум, а драки нет? — запитав, уважно обвівши поглядом похмурі обличчя. — Чи ні — бачу — драка є. Хто зачинщик? — голос капітана звучав суворо, мов у слідчого. Але всі у відповідь мовчали. У цю мить зовсім близько пролунали гарматні постріли: один, другий, третій… Снаряди вибухали десь у горах, але ударна хвиля розносила відгомін по всьому передгір’ю. Кілька гелікоптерів залопотіли в бік пострілів. У палатці запала тривожна тиша. Коли гармати затихли, замполіт знову обвів усіх поглядом: — Пишіть, хлопці, листи додому. Хороші листи — пошта тут ходить регулярно. Клімат у цих краях — самі бачите — спекотний, тому користуйтеся нагодою відпочити. У кого будуть запитання?

Запитань не було, вірніше, було надто багато, але кожен знав, що на більшість із них дасть відповідь завтрашній день, і кожному окремо. Капітан постояв, потім мовчки кивнув і вийшов із палатки. За ним вийшов і Данило.

За горами сідало сонце. Воно тут було не таким, як удома, — червона куля на безхмарному небі, що випалювала все живе. Данило задивився на гори й несподівано відчув на своєму обличчі подих «афганця» — вітру, що ніс клубки гарячого пилу і часто був передвісником бурі. Але він цього ще не знав і здивовано відчув, як пилюга проникала в ніс, у рот і за хвилину, ніби іній, налипла на вії. Зняв пілотку й хотів витерти нею обличчя, але й пілотка, немов водою, набралася гарячим пилом. Данило легенько ударив нею по коліну й зайшов у палатку.

Вночі знову гриміло в горах, набридливо тріскотіли «вертушки». Стиснувши повіки, Данило з усієї сили намагався заснути, тому спочатку й не зрозумів, що сталося, коли снаряди почали вибухати біля аеродрому. Солдати один за одним посхоплювалися з ліжок і повибігали з палатки. Він теж вибіг: велике полум’я освітлювало всю околицю — горів літак. У вогняному відблиску, мов тіні, вихоплювалися темні будівлі «Кабула», що злякано причаївся перед новими ударами.

— Душмани обстріляли, — промовив неголосно хтось поруч. — Непогані вояки…

Біля інших палаток теж стояли солдати, напружено вдивляючись у бік аеродрому, — бачене до цього часу лише в кінофільмах, ніби зійшло з екранів і стало реальністю.

Більше ніхто не спав. То на одному, то на іншому ліжку спалахували маленькі вогники. Цигарковий дим піднімався вгору, розносячи гіркуватий запах, потім шукав щілину й виривався назовні. Там змішувався із прохолодним повітрям і розсіювався неподалік від інших палаток, де кілька сотень молодих людей чекали відправки в усі кінці