Читати книгу - "Зобразіть мені рай"

Абсурдність картини була настільки очевидною, що Бджілько вирішив зруйнувати її єдиним можливим чином: зробив крок туди, куди не ризикували ступати інші люди.

І, вже занісши ногу, він нарешті побачив.

З тіней проступила, вималювалася, невеличка чорна валізка, холодно зблиснувши Євгенові Федотовичу двома замками. Мовляв, якщо так наполягаєш — дивись, ось я!

Миттю Бджілько пригадав усе: свої мрії і сподівання, свої безцільні кружляння містом, суму, яка залишилася в нього.

Розмову з «карміновим».

Він стояв і дивився на омріяну валізку, а люди навколо йшли, не зупиняючись, не помічаючи цієї чорної шкіряної коробки, і тільки наткнувшись на Євгена Федотовича, дивувалися: якого біса стояти посеред дороги?! Жоден із них навіть не поцікавися, куди це він дивиться, їхні погляди ні на мить не торкалися тіні… і того, що в цій тіні було приховане.

Як зачарований, Бджілько потягнувся до валізки — та й завмер. У душі Євгена Федотовича вперше за довгі роки коїлося щось неймовірне: жага і здоровий глузд зійшлися у двобої. Жага вимагала свого: зараз же забрати валізку, поки на неї не пред'явив права хтось інший (що всередині — гроші, Бджілько був упевнений!). Здоровий глузд, закликавши на допомогу свої вічну опонентку інтуіцію, заявляв про небезпеку, що причаїлася у валізці. Мовляв, такі збіги не бувають випадковими, мовляв, пригадай розмову і біжи звідси якомога далі, поки тебе не змусили взяти валізку. Здоровий глузд (а ймовірніше — інтуіція) припускав і такий перебіг подій.

Зрештою…

3

Годинник у сусіда задзеленчав — прокволом, із несподіваною настирливістю. Вибачившись, оповідач вийняв «апельсин» і здійснив звичайний свій ритуал: напрочуд уважно огледів обидва циферблати, щось підправив, підкрутив, після чого знову сховав годинник до кишені.

— І як, узяв цей ваш Бджілько валізку? — не витримав Віталій.

Сусід усміхнувся.

4

— Ну-у, — сказав «карміновий», — змусити — це навряд чи. Хоча. Якщо вам спало таке на думку… гм… припускаю, що могли й змусити. Не безспосередньо, а спрямували б ситуаційний вектор так, щоб у вас не залишилося іншого виходу. — Він іще поміркував і твердо кивнув: — Так, мабуть, могли.

Євген Федотович полегшено зітхнув.

— Виходить, я правильно зробив, що залишив її там?

— Залежить від точки зору, — і унган надовго замовчав, відпиваючи з високої склянки із парасолькою.

Вони зустрілися в тій таки кав'ярні, де і вперше. Бджілько не шукав «кармінового» навмисне, але той уже сидів за їхнім столиком і, побачивши Євгена Федотовича, привітно змахнув рукою, мовляв, приєднуйтесь. За всю розмову він лише двічі приклався до склянки: вперше — коли почув про валізку, вдруге — зараз.

— Я тоді пішов і не встиг сказати головне, — наважився нарешті унган. — Так, для звичайної людини взяти брудну річ — невиправно забруднитися. Але хто попереджений, той озброєний. Знаючи або хоча б здогадуючись про те, що знайдена річ — із брудом, людина рішуча, яка знає чого хоче і звикла в усьому досягати успіху будь-якою ціною, цілком може використати цю річ без шкоди для себе. Продати комусь чи закласти в ломбарді… Варіантів чимало.

— Але…

— Гроші? З ними ще простіше: адже бруд був на конкретних купюрах — тих, які лежали (якщо вони там лежали) у валізці. Вам лишалося тільки витратити знайдене. Чи, припустимо, покласти до банку на свій рахунок. Так ви позбавилися б від купюр, але не від тієї суми, яку знайшли, розумієте?

Сказати, що Євген Федотович пережив стрес — нічого не сказати. Бджілько був розчавлений, абсолютно знищений почутим: адже щастя, те саме щастя, про яке він марив, було поряд — тільки руку простягни! — а він утік, боягузливо і малодушно відмовився, хоча міг, звичайно, сам здогадатися про те, що розповідає «карміновий», — та навіть і не здогадавшись про всі ці тонкощі, він напевно поклав би гроші на рахунок, тобто зробив би саме те, що слід було зробити!

— Як ви гадаєте, — спитав Бджілько тремтячим голосом, — що тепер із цією валізкою?

— Коли наші з вами припущення мають рацію і її справді поставив хтось із тих, що працюють із силою, можливі два варіанти. Варіант «А»: валізку підібрали. Варіант «Б»: ніхто так і не заковтнув гачок. В останньому випадку, гадаю, нинішній власник валізки буде й далі закидати вудку з цією приманкою.

Унган утретє відпив зі склянки. І цього разу мовчав довше, ґрунтовніше. Наче насміливався на щось.

— Слухайте, — сказав він, — ви мені симпатичні. О, ні-ні, у звичайному сенсі, без жодних непристойних підтекстів! Я бачу, що ви людина непересічної долі та сильного духу. І саме тому хочу попередити: забудьте про той випадок. Я впевнений, що валізка, яку ви бачили, містила в собі саме мільйон і що її туди поставили навмисне для вас. Розумієте, те місце — особливе. Статуя Прометея, за повір'ями деяких знаючих городян, насправді уособлює іншого… персонажа. Той, хто несе світло, — це ж не тільки Прометей, аби ви знали. Точнісінько так перекладається ім'я Люцифера.

Бджілько хотів заперечити, що «світло» і «вогонь» — різні речі, але передумав. Зараз це було несуттєво.

— Прометея встановили у 30-их роках, — провадив далі унган, — і вже тоді статуя мала недобру славу. А з часом її почали використовувати для різних маніпуляцій із силою. Те, що ви описали, переконує мене: валізка опинилась там не випадково. І якщо пастку розставлено саме на вас… Краще не повертайтесь до Прометея, взагалі ніколи не ходіть у Центр. Ви сильна людина і зможете досягти свого іншим шляхом, не таким небезпечним.

Євген Федотович, однак, до порад унгана не прислухався і вже наступного дня прийшов до Рокфеллер-Центру. Бджілько як слід розкуштував смак самостійних рішень і ризикованих вчинків — і цей смак йому сподобався! Крім того, Євген Федотович виріс у СРСР, у магію і чортівню вірив слабо, і навіть випадок із валізкою не змінив його поглядів на це питання. Так, щось таке він тоді відчув. Так, відчуття були не з приємних. Так, не виключено, що із тією валізкою не все просто. Але повірити в якогось могутнього чаклуна, який навмисне готує настільки вишукану пастку на нього, Бджілька Є. Ф.?.. — даруйте! Разом із Оккамом і Голмсом Євген Федотович віддавав перевагу найбільш очевидним висновкам, без залучення інопланетян, тамплієрів та вудуїстів.

Утім, заради справедливості слід визнати: особливою логікою умовиводи Бджілька не відрізнялися. Він повірив не в усі висновки унгана, а лише в ті, які давали йому надію. Невідомий чаклун-самоук (думав Євген Федотович) вирішив, що набрався бруду і захотів очиститися