Читати книгу - "Серце гарпії"

Галя відчиняє швидко, мовби чекала щойно за дверима. Проте, прочинивши, так і стає у проймі, ні слова не кажучи. Поглядає чекально, ба навіть помисливо. Але ж і перепало їй, — тямкує Ярка, — тож і сахається тепер від кожного погляду… І як же це до неї тепер приступитися?

— Холодильник далеко? — питається вона.

Галя від того явно торопіє.

— Та ось, — пояснює Ярка, підносячи бокастого кулька з цукерками. — Розтануть!

Господиня розгублено кліпає очима, кидає на Ярку розпачливий погляд, а тоді все ж таки бере частунок і відступає з порогу.

— Заходь… — стиха промовляє.

Помешкання в Галі скромне — лише спальня, кухня та вітальня, що править також за дитячу. Поки господиня рятує цукерки від закипання, Ярка притуляється до одвірка та розглядає тутешній «дитячий садочок». А ж і справді любовно оздоблено кімнату: саморобні коцики з квіточками, малюнки на стінах, іграшки, подушки та плюшеві звірята. Ніка в чистенькій білій льолі сидить на подушках та зосереджено підкидає м’ячика. Варто Ярці зробити крок до кімнати, як мала випускає м’ячик з рук, зиркає винувато та втискає голову в плечі.

Гостя підхоплює м’яч, присідає поряд. «М’ячик, ти втомився?» — питає в облупленої гумової кульки. «Втомився, ой-ой-ой, — квилить тонко у відповідь. — Голова закрутилася!».

Ніка раптом всміхається широко-широко, однак очі її не сміються — неспроможні, очевидячки. Виглядає то трохи лячно.

— Ніка, м’ячик заблукав, — каже Ярка, — поклич його додому!

— М’ячик! — слухняно підхоплює мала. — Обідати!

— Давай, гопки! — напучує гостя, підкидаючи кульку.

— Гоп-ки! Гоп-ки! — радіє мала.

М’ячик стрибає з Ярчиних рук, Ніка ловить, і тут врешті сміється, закинувши голову. Ярка підводиться і, стерши гидливу гримасу, обертається до матері. І мало не сахається знову — такою щемкою любов’ю світиться Галин погляд. Ярка швидко підступає та бере її безвільну долоню до рук.

— Ти — хороша людина, Галю, — сповіщає вона. — І чудова мама.

Та ледь не плаче, розчулена, і Ярці стає збіса соромно. Ну а втім, вона ж не брехала! Галя і справді — хороша людина; могла ж відмовитись від дитини іще у пологовому — до речі, більшість породіль так і чинять наразі — а ні, забрала, визнала, і не чоловікові дякуючи, але йому, власне, всупереч. Її Максим, розказує Галя, схлипуючи над чашкою чаю, щойно почав був на ноги ставати, лише справа йому торгова пішла, а тут — таке… Соромився чоловік дитини, соромився перед друзями та сусідами, мовби то яка страмна болячка… Як він на Галю лютився, що не схотіла дитину віддати, мало з дому не вигнав… а все ж не зреклася, не позбулася, а лише за певний час оце виїхала до села, — від тих друзяк та сусідів подалі. В селі їй і справді легше велося — люди тутешні кирпу гнути не навчені, та й не те, щоби знали, в чому біда. «Нічо, вилюдніє…» — казали старші жінки, всміхаючись до благенької. А що діти, бува, зачіпалися, «дуркою» кличучи… ну то що, діти всюди жорстокі, і тому вже ніяк не зарадиш.

Якось так, одне за одне, а спливли за розмовою не година і не дві; аж по обіді згадала Ярка, з чим, крім цукерок, власне, ішла до Галі. Усміхаючись, ляскає себе по чолі.

— Геть забула! Ось послухай, смішне розкажу!

І відтак розказує про ранкову виставу. Галя і правда сміється, однак, почувши про «сучого Приймака» відразу якось похмурніє, стискаючи горнятко. І чого б то? — метикує Ярка.

— Що, зачіплявся до тебе?

Галя підводить заплаканий, прозорий погляд. Блимає розгублено.

— Як знаєш?

Ярка знизує плечима.

— Ти тут найгарніша. Після Маші, звісно.

Галя пирхає.

— Ну певно, Маша — вістівчанська «фам фаталь»… Бідний-бідний Нестор… А Приймак… Якби просто зачіплявся, то іще б нічого. Тільки я дала йому одкоша, а він озлився, став паскудити — то перед сусідами оббреше, то підішле кого, щоб квіти мені потоптали… а то і дитину мені штурхоне, налякає… а воно ж довірливе, мов кошеня… такі-то ми, так, Ніка?

Мала якраз підібралася була до матері, обвила рукою стан, притулилася до плеча. Галя неуважно куйовдить їй чуприну.

— І що тепер? — цікавиться Ярка. — Микола йому писка начистить, ні?

— Йому?! — несподівано сміється Галя, тоді так само швидко обсмикує себе. — А хоча… Не знаю, справді. Немає вже Приймака. Уже рік нема… Кажуть, поїхав до міста.

О, то це той, котрий зник! — розуміє гостя. Уже двоє… ні, троє, отже, були у тім зацікавлені…

— Чи його поїхали, може? — кидає легковажно.

Рука Галі завмирає на доччиному плечі.

— Коли й так, то я не скаржуся.

Ярка вирішує далі не тиснути. Їй же підтримка Галина потрібна, а не підозри… Межи тим, Несторове «странне» почало набувати певної реальної форми. Правда, що з тим роботи наразі невідомо… а втім, і те вже бадьорить, певніше робиться погляд та пружніше — крок.

Чекай, обсмикує себе Ярка, що ж це ти надумала? Втручатися в те, що тебе не обходить? Хто дав тобі таке право?

«Немає права, є можливість», — казав колись генеральний. І, як завжди, в його словах не було нічого лихого.

* * *

Дивне ти створіння, серце, — так обстоювати свою незалежність, і так ревно шанувати старшого, в якій би особі до тебе не приходив. Слухати батька, його добрі, поблажливі напучування, а по тім відчайдушно шукати за схожим поглядом, схожою інтонацією — чи не смішно? Для чого? Знову відчути себе у безпеці? Передати відповідальність дужчому за тебе?

Лишень не дури себе, моя мила… Давно вже час тобі збагнути — безтямний послух не принесе нічого, а лишень відбере ті крихти власної долі, що змогла собі накопичити.

Втім знаю, що ти скажеш. Не ти одна, авжеж? Ми звикли коритися владі, авторитету, всякій позірній домінанті. Хай то буде припис лікаря, вимога професора чи команда патрульного, варто словам зазвучати наказово, то ми й не думаємо, ми просто виконуємо. І що жорсткіша владна вертикаль, то менша ймовірність протесту.

Так, то правда, певна річ… Проте не завжди ж тобі озиратись на старшого! Однієї чудової миті його не опиниться поряд, і що тоді робитимеш? Складеш собі ручки та й чекатимеш Судного Дня? Адже вони ніколи не лишаються назавжди — ані Білі лицарі, ані Чорні.

* * *

— Заходячи, облиште сподівання… або хоча б черевики!

Ярка