Читати книгу - "ДНК"

…Я пам’ятала слова мого діда щодо початку справжнього життя. Для мене справжнє життя почалося з мого знайомства з Софією. Та й Софію я знала тут і тепер, справжню. А діда — лише з розповідей. Він помер задовго до того, як народилася я. Що, зрештою, не заважало нам говорити. І сьогодні, після кількох місяців цього вряди-годи спілкування з жінкою, котра була в далеких землях (у моїх далеких землях!) і робила те, що не дозволяли собі й декотрі чоловіки, я твердо знала, що для мене краще. Себто, дідовими словами, навчилася швидко вирішувати.

Спершу мені здавалося, що я хотіла бути схожою на всіх, про кого говорила Софія. На Архипенка, на Грищенка, на Делоне, на Екстер. На всіх тих українців, про яких знають у світі й не знають в Україні. (Одного разу в кав’ярні Софія навіть упізнала Хану Орлову, геть стареньку тепер, однак доволі живу на свої сімдесят, геніальну скульпторку родом із Харківщини. Вона знала Монпарнас у час його розквіту — Монпарнас знав її, визнаючи однією з найяскравіших мистецьких фігур. Свої ж фігури Хана завжди брала з життя й життю за це щиро відплачувала. То вона якраз, сидячи колись на терасі з коліжанкою Жанною, і познайомила їх із Модільяні. Дивно дивитися на цю бабцю в кумедному капелюшку, що замовляє собі пастіс, і думати, що її роботи виставляли поряд із роботами Матіса. Я наче й сама в такі миті стаю частинкою історії, у якій Софія — закладка між сторінками.)

— Та де то українці, як то самі жиди?! — сміявся з мене Остапко, коли я пробувала поділитися з ним моїми відкриттями, аж пашіючи від гордості. — Соня, Хана… — ну ти й придумала.

Я зціплювала зуби. Остапко, знаючи, напевно ж, про те, що моя бабця була єврейкою, казав так навмисно.

Мама моя народилася в 1915 році в родині українця десь із-попід Харкова і єврейки зі Львова. Його звали Марком, її Анною. Батька свого, мого діда, вояка УСС, мати так ніколи й не бачила. Казала лиш, що він поліг у бою десь під Стриєм, коли баба Анна була мамою вагітна. Я, правда, небагато знаю про їхню родину, мама дуже неохоче про неї розказувала. Певно, чи недовге було то родинне життя, чи нещасливе вже й до дідової смерті. Але єврейська бабуся мала бути дуже гарною. І мудрою — була одна зі старших у великій учительській родині. Мені часто казали, що то я від неї успадкувала повні губи, кучеряве волосся й такі великі очі. Усе, крім надмір кучерявого волосся, мене в собі влаштовувало. Не влаштовували тільки оці дурні кпини — від Остапа, від цьоці Олі, татової найменшої сестри. Бо варто мені було після себе не замести борошна чи не відшкребти тіста, як відразу включали своє улюблене: «Ну то таке капаристе! Точно від жидів передалося!»

Софія була не така. Вона не робила різниць. Вона була людиною світу. Вона, як і Хана Орлова, брала готовий світ за один його краєчок і тягла в інший. Каже, учила китайців ліпити вареники, хоч і сама достеменно їх ліпити не вміла. Писала до коломийської газети про далекі свої відкриття й нечувані племена. Відкривала кінотеатри в Тернополі… Та чого вона тільки не робила, кого тільки не знала. Софія не грала в Україну, вона нею й була — революційною, сильною, незрозумілою. Софія, як і всі ми, несучи в собі прірву, цю прірву щоразу перестрибувала. Вона будувала й будувала. Себе, будинки, книжки. Це був її спосіб виживати в нашій внутрішній країні прірв.

Деколи мені хотілося бути подібною до Софії. Дожити ще кілька років, стати дорослою, накопити собі на камеру й поїхати в далеку подорож. Там я буду знімати не так людей, як їжу й архітектуру. І буду запам’ятовувати музику. Мені б так страшенно хотілося побачити Сіам, Цейлон, Китай — усі ті позначки на гімназійній мапі світової географії.

А ще мені хотілося того, чого хотілося всім нормальним людям мого віку: танцювати, пити, любити, надто сильно ні про що не замислюватися. Дізнаватися щось нове ще до того, як про це довідається решта світу. Вибити з себе сліди чужих минулих життів — усі ці прірви й сльози, тяжкі спогади, перекази й почуття провини за те, що я зараз тут, і мені навіть буває добре.

Найліпше для цього підійшов би клуб «Табу» на Сен-Жермені. Туди ходили найстрашніші, найгидкіші, найодіозніші парижани. Я часто уявляла собі, як воно там. І ніколи не наважувалася піти. Бо навіть якщо я й виглядала старшою за свої роки і якщо навіть би й наскладала доста грошей зі своїх тістечок, аби не почуватися третім бідним задрипанцем з краю, проблема лишалася тією ж: не було з ким. Софія вже з того виросла. Остап іще не доріс.

— Та то хіба там музика? — скривився Остапко на моє зітхання про «Табу». — То якесь гудіння й гупання. Вуха від того пукають[24]. Люди трясуться, як у падучці, а по кутках сидять лижуться. Як пси.

Тим часом люди все більше цілувалися і в темних кінотеатрах, і на освітлених виходах із них. Дівчата хоробро вилізали на мопеди позаду своїх хлопців і, сміючись, мчали кудись назустріч ночі, музиці, безтурботності. Усьому тому, що зневажали люди штибу Остапка. І на псів вони не були схожі, скоріше, на зграю веселих і п’яних від весни птахів.

Совіти тим часом запустили в космос двох справжніх псів, і незабаром мали запустити живу людину. Людей мені було завжди трошки менше шкода, аніж псів. Я часом думала про те, що пси ж у космосі померли, і нікому до них не було діла — ні до їхньої самотності, ні до неймовірного жаху, з яким двоє дворняжок неодмінно зіштовхнулися перед тим, як збагнули, що ніхто за ними більше не прийде. І ніхто не чекає. Усе, чого від них хотіли, вони виконали.

Я б ніколи не вбивала псів. Ні корів. Ні навіть качку. Від смерті тварини рідко хто радіє, якщо він не мисливець. Зате є повно людей, смерть яких викликає полегшення, наче виконана обіцянка.

Я згадую, як плакали моя мама і цьоця Оля, коли помер Сталін. Вони обійнялися, як малі діти, вибігли на ґанок босі. Стрибали по бруківці під дощем, їм було слизько, від них сахалися перехожі. А їм хотілося поділитися цією радістю з усім світом, узяти за руки, стрибати