Читати книгу - "ДНК"

Це все було дуже важливо. Дуже серйозно, дуже на часі. Тому перш ніж говорити зі своїми про щось суєтне, штибу моди чи кінематографу — хоча й воно було, було на часі! — я мусіла тричі подумати. А з Софією я могла говорити про все. Того так і чекала на кожен її приїзд до Парижа. І потайки молилася, аби її будинки не продавалися занадто швидко — аби той процес «підпису компромісу» ще трошки потривав і щоб їй конче треба було приїздити до Парижа. І хотіти моїх тістечок, і, може, трошки — мого товариства.

Поряд із Софією я й сама ставала якоюсь іншою, упевненішою в собі Ґафі. Парижанкою українського походження. Деколи бувало так, що ми просто йшли собі по вулиці. Найбільше мені подобалося коло Одеону. Надто тим, що всюди висіли афіші фільму «Dolce Vita» Фелліні. Софія обіцяла, що ми сходимо разом, щойно відбудеться прем’єра з її безконечними чергами. Того я деколи навмисно робила гак дорогою зі своїми тістечками і вдивлялася в афішу, намагаючись наперед запам’ятати з героїні все — відверту сукню з розрізом, хвилясте біляве волосся, туфлі на високих підборах.

Хоча насправді мені ще більше подобалося, як пострижена Софія. Вона колись уже була акторкою, а тепер точно могла би бути манекенницею, скажімо, для «Chanel». Це коротке темне каре, фактурне обличчя, худеньке, андрогінне тіло. Таких жінок вік лише витоншує, кристалізує їхню вроду. Бо крізь неї просвічує не лише природа, а досвід і характер. Чи не сама мадам Коко казала, що з віком кожен має те лице, на яке заслуговує?

Раптом я розумію, що вже зо десять хвилин стою перед вітриною й роздивляюся костюм на безголовому манекені. Мені завжди було цікаво, як змінювалася жіноча мода. Деколи я дивилася на вбраних у шовк, джерсі й кримплен парижанок і намагалася уявити собі, як зараз одягнені жінки на вулиці десь у Луцьку, в Полтаві, у Коломиї. Як їм зараз живеться в тій совітській Україні і чи можна там жінці бути повноцінною жінкою. Торік, казала Софія, Крістіан Діор мав показ у столиці Совітів, у Москві. Микита Хрущов, що кілька років тому віддав Україні Крим — не подачкою, а з чисто економічних міркувань, як пояснював на сусідських зборах вуйко Дмитро, чоловік цьоці Олі, — тепер подарував Москві трохи моди.

Хоча мені Діор не надто близький. Мені ближчий оцей от чоловічий силует і спідниці, і жакету — простий. Повне протиріччя Діору з його м’якими складками й силуетами напівпринцес. Зрештою, усе це чарівне, багате й надмір жіноче у свій час було дуже гучним викликом післявоєнній бідності. А в декого бідність не проходить ніколи. Чи наявна, безгрошова, чи уявна, коли тобі вже просто страшно, що тебе вважатимуть злидарем. І ти тягнеш на себе все, що комусь може видатися ознакою достатку: блискуче, пишне, кольорове. Так люди, що потерпали колись від голоду, не можуть наїстися. Я розумію їх. Їм не до пошуку вишуканої простоти, яка з такою легкістю дається людям штибу Софії. Носити власну природу з неперевершеною елегантністю — справа обраних. Чи везучих.

Те саме й у Коко Шанель, до речі. Вона наче не переймається тим, аби робити з жінки жінку, бо жінка й так нею є. Навіть у джинсах, навіть із коротким волоссям. І з сигаретою чи з люлькою — тут за таке по писку не б’ють.

Розглядаючи чорно-білий костюм у крамниці «Chanel», я бачу у вітрині своє відображення. Якесь трохи зіщулене, але десь усередині твердо впевнене: одного дня я спокійно заходитиму в такі крамниці, як оця, просто щоб неспішно купити собі нове вбрання в суботу, і то буде не лише перед святами на Паску чи Різдво, а просто в будь-яку суботу. І продавчині, ці пахучі білявки — із зачесаним, усі як одна, на манір Беттіни волоссям — уже не будуть казати мені з явним натяком на вихід: «Je peux vous aider, mademoiselle?», а пропонуватимуть мені каву, новий «Vogue» й приватні знижки на нову колекцію. Бо я буду відомою на весь Париж кондитеркою, до котрої будуть черги, як у «Ladurée»… Ні, я ліпше стану архітектором. Зберу ще трохи грошей і піду вчитися. І колись — тобто зовсім скоро, коли Україна стане вільною, — я повернуся туди й будуватиму людям красиві й просторі будинки замість отих от тісних кубиків із високими стелями. Хтось мені казав, що в народі їх називають хрущовками. І що подекуди підривали пишні дореволюційні доми, аби заставити все таким ущільненим одороблом, у яке побільше влізе нужденного пролетаріату. А пам’ять у людей така коротка, що вже й самі повірили, буцімто то не Совіти, а німці у війну попідривали все… Ніщо, ніщо не мало права залишитися в Україні красивим.

«За іронією долі, — сказала якось Софія, коли ми розглядали листівки з далекими житомирськими мікрорайонами, гордістю радянської влади, — оці ось коробки полізли на світ із легкої руки французького архітектора Ле Корбюзьє. Той самий, що не так давно побудував музей Західного мистецтва в Токіо чи Центр мистецтв у Кембриджі. Уся ця його вишукана аскетичність, поліхромія, відтак гра з пластичними формами — і в результаті таке от. Задумував все “для людей”, як завжди буває. Але тому, хто живе у віллі, не завжди очевидно, що їхній гуманізм штибу багатоквартирного комунального житла, як проект у Марселі, може комусь вийти боком. Що ж, думаю, такі райони себе ще покажуть у майбутньому. Не може, ну не може людський дух нормально розвиватися в комірці стільнику…»

Софії потрібен був простір. Бодай навколо того, де була вона — може, тому вона перебралася з Парижа на той свій дивний острів у гирлі Луари. А я от любила Париж. І в Парижі мене завжди найдужче вражали будинки. Османівські будинки-кораблі біля Монпарнасу чи маленькі, затишні старенькі хатки доосманівського Парижа, з перекошеними підлогами й запахом плісняви на сходах — такі, як на Монмартрі. Чи такі, як у Станіславові, як розповідав Остапко. Скільки б він не жив у світах, а для нього, хлопця зі Снятина, Станіславів завжди буде найбільшою столицею світу.

Софія казала, що по-доброму заздрить людям, що вміють прив’язуватися до малого. Їй цього вміння ніколи не вистачало. А коли я якось сказала, що мале має точно ховати в собі велике, вона трошки помовчала, а відтак засміялася, гаряче обійняла мене й нічого не сказала. Такого з нею ні раніше, ні пізніше не повторювалося. Мене ці обійми наче обпекли,