Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Один батон копченої ковбаси.

Буханець солдатського хліба.

Усе спорядження важило близько тридцяти кілограмів, і цього (як зазначає Андресен у щоденнику) «було достатньо». Газети повідомляли про частини, що складалися з молодих студентів, які йшли у наступ під Лангемарком, зі співом «Deutschland, Deutschland üЬег alles». Незабаром настане зима.

24

Субота, 28 листопада 1914 року

Мішель Корде обідає разом з двома міністрами в Бордо

За столом сиділи шестеро, базікаючи про те про се. І все ж постійно поверталися до теми війни — таку силу тяжіння мала ця подія. Подейкували, що для жінки, яка втратила чоловіка, є визначення — «вдова», але немає назви для жінки, яка втратила дитину. Або погоджувалися, що німецькі цепеліни цілком можуть долетіти до Парижа і розбомбити його. Або розповідали, що в Лондоні почали надягати на вуличні ліхтарі спеціальні абажури, винайдені знаменитою танцівницею Лої Фуллер. Або обговорювали: листи щастя з молитвами. Такі листи розсилалися різним людям з проханням переписати молитви і послати їх потім ще дев'ятьом адресатам, інакше «тебе і твоїх близьких спіткає нещастя».

«Ні, війни було не уникнути!» — стверджували двоє, які сиділи за столом. Вони були членами кабінету міністрів.

Один з них — Арістід Бріан, міністр юстиції, досвідчений політик, прагматик (дехто сказав би — опортуніст) лівацького штибу, налаштований антиклерикально. Красномовний Бріан ставав дедалі важливішою політичною фігурою, і багато інших міністрів заздрили йому, оскільки він побував на фронті. У цьому місяці він почав обстоювати нову ідею: якщо війна на заході загрузла, чому б не послати франко-британську армію в яке-небудь інше місце, припустімо, на Балкани? Інший — Марсель Семба, міністр громадських робіт, адвокат, журналіст, один з лідерів французької соціалістичної партії. Обидва міністри належали до коаліційного уряду, сформованого після початку війни. Мало хто здивувався, що Бріан став членом уряду: він відомий кар'єрист, звиклий до влади, її умов і можливостей. І навпаки, кандидатура Семба здивувала багатьох, особливо радикалів. У їхньому стані на роботу в уряді дивилися як на зраду, так само як і засуджували німецьких соціал-демократів, які схвалили військові кредити[50].

За розмовою стало зрозуміло, що навіть міністри не знають, скільки ж солдатів у них в армії. Частково тому, що військові чини, які досить часто висловлювали своє презирство до цивільної влади, відомої своєю скритливістю, а почасти через те, що після літньої мобілізації та осінніх катастрофічних втрат, особливо в битві біля Марни, списки особового складу не були виправлені. (Кількість убитих була засекреченою і не розголошувалася навіть після завершення війни.) Жоден цивільний міністр не посмів би вимагати відповіді у генералів — усі вони все ще мали статус непогрішних божків, причому у всіх країнах, що воювали. Проте вдалося грубо обчислити на основі загальної кількості пайків, що видавали солдатам щодня. Відомо також, скільки пляшок шампанського уряд передасть у війська різдвяного святвечора.

Обід засмутив Корде — як же вжився його давній кумир Семба в нову роль міністра, як же він любить свою посаду! Корде занотовує у щоденнику:

Завдяки винятковим обставинам він отримав можливість насолоджуватися владою, яку перш відкидав, але сумно дивитися тепер на цих людей, на те, як вони роз'їжджають у своїх автомобілях, розсідаються в свої спецпотяги, як вони відверто, із задоволенням насолоджуються своєю владою.

25

П’ятниця, 11 грудня 1914 року

Крестен Андресен стає свідком пограбування Кюї

Коли вони залишали Фленсбурґ, пішов мокрий сніг, укривши місто щільною ковдрою. Відбувся звичний ритуал. Жінки з Червоного Хреста обсипали його та інших солдатів шоколадом, печивом, горіхами, сигарами, а в гвинтівки встромляли квіти. Він узяв подарунки, але рішуче відмовився від квітів: «Рано мене ховати». Потягом їхали 96 годин. Він мало спав у дорозі. Частково через хвилювання, частково з цікавості. Здебільшого сидів у купе біля вікна (на щастя, їм не довелося їхати в товарняку, як багатьом іншим) і жадібно дивився на все, що пропливало повз: поля битв навколо Льєжа, де всі до єдиного будинки або почорніли від кіптяви, або стояли зруйновані після важких серпневих боїв (це були перші бої на заході); суворий ландшафт долини Маасу; тунелі; зимові, але зелені рівнини північно-західної Бельгії; горизонт, зубчастий від гарматного вогню і спалахів вибухів; міста і села, не зворушені війною, занурені в глибокий спокій; і міста і села, відмічені битвами, населені привидами війни. Нарешті вони висадилися в Нуайоні, у північно-західній Франції, і при світлі місяця рушили на південь. Повз них дорогою гуркотіли гармати, вози, автомобілі. Гул від далеких вибухів дедалі посилювався.

Полк тепер зайняв позицію вздовж залізничного насипу, поблизу маленького містечка Лассіньї в Пікардії. З полегшенням Андресен побачив, що тут досить спокійно, незважаючи на прикрий, але взагалі-то безрезультатний артобстріл[51]. Служба здалася йому не надто обтяжливою: чотири дні — в глинистих окопах, чотири дні — відпочинок. Вартували, вичікували, іноді траплялася безсонна ніч у секреті. Французи залягли приблизно за триста метрів від них. Сторони, які воювали, розділяли звичайна дротова огорожа[52] та поле. Урожай 1914 року — пониклі снопи жита — догниває на цьому полі. Більше нічого. Натомість значно більше можна було почути: посвист куль (чи-чу), кулеметний тріск (дадера-дадера), розриви гранат (пум-цу-у-і-у-у-пум)[53]. Їжа була чудовою. Їх годували гарячими стравами двічі на день.

Дещо виявилося не таким поганим, як він побоювався. Інше — навіть гірше, ніж очікувалося. Наближалося Різдво, і Андресен затужив за домом. Йому бракувало листів від близьких. Містечко, де вони були розквартировані, знаходилося на лінії фронту, його постійно обстрілювали, і тому воно зовсім знелюдніло. Сьогодні вони отримали звістку, що останні французи залишили свої будинки. Щойно містечко спорожніло, як німці його розграбували.

У порожніх, залишених будівлях можна брати все, що хочеш. Тому і у військових частинах за лінією фронту, і