Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

У цей час попри нас проходила ув’язнена. Порівнявшися, нахилилась, ніби для того аби зав’язати шнурівку.

— Як ся маєте? Давно не бачились. Ми скучили за вами.

— Я був у відпустці, — пожартував я. — Чи скоро повернетесь додому?

— Де там? Я дістала десять років.

— А ваш чоловік?

— Його стратили, моє прізвище Прохазкова, мій чоловік був полковником.

По тих словах вона випросталася і відійшла, рухаючись, як автомат…

***

Скінчивши роботу, Ганнес почав прогулюватися складом, читаючи вголос російські написи на пакунках з домішками.

— Як мене тішить, що більшість матеріалів з Росії! А що то таке кругле?

— Електроди, ними біжить струм, і сталь закипає.

— Себто маємо вже російський нікель, російський марґанець, російський хром, російські електроди. Це мені додає сили. Скоро все будемо мали з Росії. І до дупи нам той весь загниваючий Захід, ну нє? Розумієш? Розумієш?

Я обійняв його за пояс і, виходячи зі складу, потішив:

— Розумію, розумію, але заспокойся…

На розі стрічаємо Ярмілку.

— Ти чого така люта?

— Навіть не дали мені кожушка! Нехай собі його тепер в задницю запхають! Я й так скоро піду додому.

— Ярмілко, ми тебе любимо, — сказав Ганнес.

Ярмілка надула губи і скривилася:

— А йдіть ви, пришиблені!

Я зачекав на Ярмілку, заки буде вертатися і тоді вона сама мені призналася:

— Знаєте, вуйку, то так сумно, вже всі дівки, мої однолітки, щасливо ся повіддавали, а я… я це все собі тільки понавигадувала, він не хоче мене, не вжениться зі мною, навіть не озивається до мене. А я думала… думала, що якось звикнеться… Але чуда не сталося…

Я спиняюся обіч неї, і дивлюсь, як вона уся в сльозах відраховує рогалики і кладе їх собі до хвартуха: п’ятнадцять, шістнадцять, а потім усе висипає на стіл:

— Вуйку, порахуйте мені їх, бо я з того встиду вже-м нездатна.

І дивиться на мене, шморгаючи носом, і знову викривлює вуста в болісній гримасі. Я рахую ті рогалики і, щоб її заговорити, питаю:

— Я чув, що ти любила ходити на танці?

Ярмілка піймала приманку.

— Я? Не проминула жодної забави, весь час на паркеті, як то кажуть, нон стоп. Як були танці в Кладні, то йшла до Кладна, а як грали в Буштєграді, то — до Буштєграду… Ішло нас часами зо три десятки і проти наших хлопаків ніхто ніколи писка не відкрив.

Я кивнув на її пузо.

— А направду буде в маю, не раніше?

Усміх, викликаний спогадами про танці, знову міняється на гримасу:

— Ну, та ж як він мені зробив те другого вересня, то другого мая мушу розсипатися.

Порахувавши рогалики, кидаю їх до Ярмілчиного хвартуха, беру бідон з кавою. Але її шефова кричить зі злістю:

— Ніде не йди, бо знову будеш ревіти коло печі!

Ярмілка висипає рогалики з рожевого хвартуха зі словами:

— Так? Ну, то, бабцю, самі собі йдіть!

Потім наближається до своєї шафки, зсовує хустину і, звісивши голову, плаче… Але підходить шефова, тицяє їй до рук того бідона і виштовхує, а Ярмілка покірно киває головою і рахує на пальцях, кому має дати каву.

Десь так за чверть години я побачив, як шефова верещить на Ярмілку:

— Кому дала шосту каву?

А смертельно налякана Ярмілка загинає пальчики:

— Одну Ондрейові, одну керуючому, одну Зелінці, одну Шлягоунові…

І замовкає, випростовуючи шостий пальчик, а шефова, штрикнувши її в той шостий пальчик, тріумфально дзявкнула:

— Ну-ну, то кому дала шосту каву?

Тут підійшов бригадир і сказав:

— Шімандля нема, ще не прийшов, але маєте цигана.

Я дивлюсь, а в дверях і справді стоїть циган і блискає очима з-під насунутого на чоло капелюха.

— Що ти, бароне, витріщився, іди помагай! — гукнув я, а циган щось буркнув і з нехіттю почав з нами пхати вагончик у напрямку до складу.

— Не будь такий суворий до того цигана, з ними треба як з дітьми, — сказав Ганнес, після чого з циганом зазнайомився і вже по дорозі співали та балакали тим їхнім діалектом.

Перед ливарним цехом затримав нас криком якийсь дідок:

— У кадках нема мастила!

— Що таке? — спитав Рееґен, а у відповідь почув той самий окрик:

— У кадках нема мастила!

Я насунув шапку на очі, а Ганнес відказав:

— А ми тут при чім?

Однак старий плаксивим голосом уперто повторював:

— Але в кадках нема мастила…

А циган на те:

— Ой так, ой так!

— Може і так, але в кадках нема мастила!

— Нема, то нема, — буркнув я. — Що ми тобі — бригадири? Ми тут, дідуську, гівна варті, так само, як ти. Що нам до того? То так, якби-м кричав: вчора не падав дощ!

З-за рогу вигулькнув заклопотаний пан Вітек:

— Ну, де ви пропали? — І відразу почав розподіляти працю: — Ви будете возити, я буду обслуговувати екскаватор, а ти висипати.

Циган не горів до роботи.

— Не лови ґав, бароне, і починай! — буркнув я.

— Ай, злий пан, злий, — забурчав той.

Тоді почав знову молоти Ганнес:

— Не будь таким до нього, Гітлер їх нищив, а тепер ще ти. Якби ти видів, як циганчата ходили, побравшись за руки і виспівуючи марші. А потім їх помордували разом з курвами. Ті, що їздили до лісу, принесли звістку, що в лісі збудовано засіки, а в них російські полонені. Було їх там зо двадцять п’ять тисяч. Щодня їх приводили по дві тисячі і спалювали в крематорії. А був там серед есесівців один горбатий, ми прозвали його Дзвонар з Нотр-Даму, і власне він найбільше знущався, обливав росіян нафтою і палив, бо крематорії не встигали з роботою. А що росіяни мали тиф, то він від них заразився та й привезли його до бараку в гарячці, аби вмирав серед в’язнів, бо в лікарню для німців боялися класти. Наші відразу його добряче віддухопелили, а потім занесли до виходку і ми всі ходилисьмо на нього срати і сцяти. Лежав там шість годин в тих гівнах, аж урешті засрали ми його на смерть… Тим часом тиф таки есесівців не обминув і з шестисот зосталося