Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

Втім, під впливом несвідомої притягальної сили Форми краси, говорить Діотима у «Бенкеті»[209], досвід кохання підноситиме від краси, яка є у тілі, до краси, яка є в душі, а потім — до тієї, що міститься в діях та науках, і аж до раптового бачення чудової та вічної краси, споглядання, аналогічного тому, яким посвячений насолоджується в Елевсинських містеріях[210], споглядання, що долає будь-яке висловлювання та дискурсивність, але породжує в душі доброчесність. Відтак, філософія стає досвідом переживання присутності. Від досвіду присутності коханої істоти піднімаються до досвіду трансцендентної присутності.

Ми говорили вище, що наука у Платона ніколи не є суто теорійною: вона є трансформацією істоти, чеснотою, а тепер ми можемо сказати, що вона є також чуттєвістю. Можна застосувати до Платона формулу Вайтгеда: «Концепт завжди просякнутий емоцією»[211]. Наука, навіть геометрія, є пізнанням, яке охоплює всю душу, яке завжди пов’язане з Еросом, жаданням, поривом та вибором. «Поняття чистого пізнання тобто чистого розуміння, — говорить також Вайтгед, — цілком чуже думці Платона. Час викладачів ще не наступив»[212].

Філософський дискурс Платона

До цього моменту ми говорили лише про усний діалог — такий, який повинен був практикуватися в Академії, однак про який ми можемо мати уявлення лише завдяки прикладам діалогів, які залишились у письмовій творчості Платона; багато разів ми цитували їх, використовуючи задля спрощення формулу «Платон говорить». Однак, цей зворот є дуже неточним, оскільки, у своїй письмовій творчості Платон нічого не каже від свого власного імені. Хоча раніше Ксенофан, Парменід, Емпедокл, софісти, Ксенофонт не позбавляли себе права говорити від першої особи, Платон дає говорити вигаданим персонажам у вигаданих ситуаціях. Лише в сьомому Листі він робить натяк на власну філософію, втім, описуючи її, скоріше, як спосіб життя, особливо наголошуючи на тому, що він не залишив жодного письмового твору на тему свого головного предмета занять, і що такого твору ніколи не буде, бо йдеться про знання, яке абсолютно не може формулюватися, подібно до інших видів знання, бо воно вибухає в душі того, хто довго і дуже близько знайомий з цією діяльністю та присвятив їй своє життя[213].

Можна запитати себе, чому Платон писав діалоги. Адже усний філософський дискурс для нього був вищим за письмовий філософський дискурс. Бо усний дискурс[214] невід’ємний від конкретної присутності живої істоти і справжнього діалогу, що поєднує душі, від обміну, у якому дискурс, як каже Платон, може відповідати на запитання, які порушують і на які відповідають самостійно. Відтак, діалог є персоналізованим, він звернений до певної особи і відповідає її можливостям та потребам. Як і у сільському господарстві, де потрібен час, щоб насіння визріло і дало паростки, тут потрібно багато бесід, щоб у душі співрозмовника зародилося знання, яке, як ми говорили, буде ідентичним чесноті. Діалог не передає готове знання, інформацію, співрозмовник здобуває своє знання власними зусиллями, він відкриває його сам, він мислить самостійно. Натомість письмовий дискурс не може відповісти на запитання, він є безособовим і претендує давати безпосередньо готове знання, яке не має етичного виміру, що його дає особиста участь. Справжнє знання існує лише в живому діалозі.

Якщо, незважаючи на це, Платон писав діалоги, то, можливо, передусім тому, що він хотів звернутися не лише до членів своєї школи, але й до відсутніх і невідомих йому людей. «Кожен написаний твір мандрує то сюди, то туди»[215]. Діалоги можуть розглядатися як елементи пропаганди, наділені усім престижем літературного мистецтва, але призначені навернути до філософії. Платон читав їх на сеансах публічних читань, які були в античності засобом повідомити про себе. Але діалоги виходили далеко за межі Афін. Так, Аксіотея, жінка із Фліонта, прочитавши одну із книг «Держави», приїжджає в Афіни, щоб стати ученицею Платона[216], і античні історики наполягають, що вона довго приховувала, що є жінкою. У «Житті Платона», яке датується другою половиною IV століття до Різдва Христового, ми віднаходимо таке зауваження:

Складаючи діалоги, він залучав багато людей до філософування, але, з іншого боку, багатьом давав привід філософувати в дуже поверховий спосіб…[217]

Однак, щоб навернути до того способу життя, яким є філософія, потрібно дати уявлення про те, що таке філософія. Платон обрав для цього форму діалогу щонайменше з двох мотивів. Передусім, літературний жанр «сократичного» діалогу, тобто діалогу, що виводить на сцену як головного співрозмовника самого Сократа, був дуже модним за його доби. І саме «сократичний» діалог давав змогу надати ціннісного виміру етиці діалогу, що практикувалася у Платоновій школі. Втім, можна легітимно припустити, що певні діалоги доносили до нас відлуння того, чим були дискусії всередині Академії. Зазначимо лише, що постать Сократа, дуже життєва у перших діалогах, поступово стає дедалі абстрактнішою в пізніших діалогах і остаточно зникає, зрештою, у «Законах»[218].

Потрібно все-таки визнати, що присутність такого іронічного і часто грайливого персонажа як Сократ, справляє на сучасного читача, який хотів би віднайти тут теоретичну «систему» Платона, доволі спантеличуюче враження. Сюди додаються численні доктринальні невідповідності, які можна відкрити, переходячи від одного діалогу до іншого[219]. Тому всі історики зобов’язані, зрештою, прийняти, хоча й з різних мотивів, що діалоги розкривають нам те, що можна було б назвати вченням Платона у дуже неповному вигляді, що вони перебувають «по цей бік Платонової філософії»[220] і «що вони передають нам лише дуже бідне й обмежене уявлення про діяльність Платона в Академії»[221].

В. Ґолдшмідт, якого не можна запідозрити у бажанні мінімізувати систематичний аспект вчення, запропонував найкраще пояснення цього факту: на його думку, діалоги були написані не для того, щоб «інформувати», а для того, щоб «формувати[222]». У цьому полягає також найглибший намір філософії Платона. Його філософія полягає не в конструюванні теорійної системи реальності, про яку потім можна було б «інформувати» читачів шляхом написання послідовності діалогів, що методично викладають цю систему; вона полягає у «формуванні», тобто у трансформації індивідів, яких змушують оживити під впливом діалогу (ілюзію присутності в якому має читач) вимоги розуму і, зрештою, норми добра.

У цій перспективі формування роль письмового діалогу полягає, передусім, у навчанні на практиці саме методів розуму, діалектичних і геометричних методів, які дають змогу опанувати в усіх галузях мистецтво міри та визначення. Саме це дає зрозуміти Платон з приводу тривалої дискусії, яку він вводить у діалог «Політик»: