Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

Можна говорити також про «підготовку до сну», коли Платон[192] згадує несвідомі імпульси, що їх нам розкривають сновидіння, наприклад, ті «жахливі та дикі» бажання зґвалтування та вбивства, які в нас існують. Щоб не мати таких снів, потрібно приготуватися увечері, намагаючись розбудити розумну частину душі внутрішнім дискурсом та дослідженням піднесених речей, віддаючись розмірковуванням та заспокоюючи у такий спосіб жадання та гнів. Зазначимо, втім, що Платон рекомендує мало спати: «Від сну потрібно зберегти тільки те, що корисно для здоров’я; потрібно небагато, достатньо лише звикнути»[193].

Інша вправа полягає у вмінні зберігати свій спокій у нещасті без спротиву[194], для чого використовуються максими, здатні змінити внутрішні схильності людини. Так, людина може сказати собі, що вона не знає, що є добрим, а що поганим саме у цій пригоді, що обурення нічого не дасть, що жодна людська річ не заслуговує на те, щоб їй надавали такого значення, і що, як і у грі в кості, потрібно приймати ситуацію такою, якою вона є, та діяти відповідно[195].

Найвідомішою практикою є вправляння у смерті, на яке Платон натякає у «Федоні», що розповідає саме про смерть Сократа. У цьому діалозі Сократ проголошує, що людина, яка провела своє життя в філософії, неодмінно сміливо постане перед смертю, оскільки філософія не є нічим іншим, як вправлянням у смерті[196]. Філософія — це вправляння у смерті, бо смерть є відокремленням душі від тіла, а філософ вдається до відокремлення своєї душі від тіла. Тіло, насправді, є причиною тисяч наших неприємностей через пристрасті, які воно породжує, і потреби, які воно нам висуває. Відтак, філософу потрібно очиститися, тобто здійснити зусилля концентрації та збирання докупи душі, звільняючи її від розосередженості та розпорошеності, нав’язаних тілом. Йдеться про зосередження Сократа на самому собі, що згадується в «Бенкеті», під час яких він довго залишався на місці без руху та їжі. Ця вправа є одночасно аскезою тіла та думки, а також звільненням від пристрастей, з метою досягнення чистоти розуміння. У певному сенсі сам діалог є вправлянням у смерті. Оскільки, як говорить Р. Шерер: «Тілесна індивідуальність перестає існувати в момент, коли вона екстеріоризується в logos'і»[197]. Це була одна з найулюбленіших тем світлої пам’яті Б. Парена: «Мова розвивається лише у смерті індивіда»[198]. В контексті оповіді про смерть Сократа, якою є «Федон», ми, таким чином, бачимо, що «я», яке повинно померти, трансцендується в «я», відтепер чуже смерті, оскільки воно ототожнюється з logos’ом та думкою. Саме це дає зрозуміти Сократ наприкінці діалогу:

Ніяк не годен я, друзі, переконати Крітона, що я — той Сократ, який зараз розмовляє з вами і зважує кожне слово, бо йому здається, начебто я — це той, якого він незабаром побачить мертвим[199].

І якщо у «Федоні» ця вправа подається як вправляння у смерті, що звільняє душу від страху смерті, то в «Державі» вона постає як своєрідний політ душі чи погляд з висоти на реальність:

…нема гіршого, ніж дріб’язковість, ворога для тієї душі, яка завжди хоче прагнути божественного й людського в їхній нерозривній єдності […] чи багато важить людське життя для того, хто має високі помисли й уміння охопити внутрішнім поглядом неосяжну цілість часу й буття […] Така людина, очевидно, і смерть не вважатиме за щось страшне[200].

Тут вправа, яка полягає у радикальній зміні погляду та в осягненні усієї повноти реальності за допомоги всесвітнього бачення, також дає змогу перемогти страх смерті. Велич душі виявляється, таким чином, продуктом всесвітнього характеру думки. Філософ, описаний в «Теететі»[201], має такий самий погляд з висоти на речі цього, нижчого світу. Його думка ширяє у своєму польоті всюди, поміж зірок та на землі. Саме тому, наприклад, Платон описує його з гумором як чужинця, закинутого в людський, надто людський світ, де він, як і мудрець Фалес, ризикує впасти в колодязь. Він цурається боротьби за посади, політичних дискусій, святкувань, супроводжуваних грою флейтисток. Він не вміє ні виступати в суді, ні ображати, ні догоджати. Найбільша власність здається йому нікчемною, «він звично охоплює поглядом усю землю». Він сміється зі шляхетності, яку нібито забезпечує довгий родовід. Як добре підмітив П. Рабов[202], тут зовсім не йдеться про розрізнення між споглядальним та активним життям, йдеться про опозицію двох способів життя, способу життя філософа, який полягає у тому, щоб «ставати справедливим та благочестивим завдяки ясності розуміння», а отже, який є одночасно і наукою, і чеснотою, і способом життя нефілософів; останні добре почувають себе в зіпсованому громадському житті, оскільки задовольняються видимостями вправності та мудрості, які, кінець кінцем, спираються лише на брутальну силу[203]. Відтак, «Теетет» намагається показати, що філософ здається смішним чужинцем у громаді лише в очах пересічних людей, що громада є зіпсованою і що в ній визнають за цінність лише хитрість, вправність та брутальність.

Певною мірою етика діалогу, який у Платона є духовною вправою у чистому вигляді, пов’язана з іншою фундаментальною настановою — возвеличенням кохання. Згідно з міфом про попереднє існування душ, до того часу, як спуститися в тіло, душа бачила Форми, трансцендентні Норми. Зійшовши у чуттєвий світ, вона їх забуває і більше не може навіть інтуїтивно розпізнавати їх в образах, які зустрічаються в чуттєвому світі. Але одна Форма — Форма краси — має привілей поставати ще й у тих образах самої себе, якими є красиві тіла. Любовне переживання, що відчуває душа до красивого тіла, спровоковане несвідомим пригадуванням бачення трансцендентної краси, яке душа мала у своєму попередньому існуванні[204]. Коли душа переживає найскромніше земне кохання, саме ця трансцендентна краса її притягує. Тут ми знову віднаходимо той стан філософа, про який говорить «Бенкет» — стан відстороненості, суперечності, внутрішньої неврівноваженості, оскільки закоханий розривається між своїм жаданням поєднатися тілесно із предметом кохання та своїм пориванням до трансцендентної краси, яка притягує його крізь предмет кохання. Філософ намагатиметься, таким чином, возвеличувати своє кохання, намагаючись зробити кращим його предмет[205]. Кохання, як говорить «Бенкет»[206], даватиме йому духовну плідність, що проявиться у практиці філософського дискурсу. Тут у Платона можна розгледіти елемент, який не зводиться до дискурсивної раціональності та успадкований від Сократа, а саме — виховну силу