Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Це вона їх пече? — спитав містер Баркіс, схиляючись вперед і тримаючи руки на колінах.

— Ви про Пеготті питаєте, сер?

— Ага! — сказав містер Баркіс. — Про неї!

— Так. Вона пече нам пиріжки і взагалі готує всі страви.

— Та невже? — сказав містер Баркіс.

Він склав губи, ніби збираючись засвистіти, але не свиснув. Він пильно вдивлявся у вуха коняці, ніби побачив там щось нове. Отак сидів він досить довго. Далі спитав:

— У неї нема залицяльників, я сподіваюсь?

— Замлицяльників? — я вирішив, що він не наївся і питає про якусь страву.

— За-ли-цяльників, — пояснив містер Баркіс. — Вона ні з ким не гуляє?

— Це ви про Пеготті?

— Еге ж. Про неї.

— О, ні. В неї ніколи не було залицяльника.

— Не було, справді? — перепитав містер Баркіс.

Він знову склав губи, ніби збираючись засвистіти. Але знову не свиснув і почав пильно придивлятися у вуха коняці.

— Тож вона пече, — мовив нарешті містер Баркіс, — усі пиріжки з яблуками і вміє тістечка робити?

Я відповів, що це безперечний факт.

— Гаразд. Ось, що я вам скажу, — заявив містер Баркіс. — Ви, мабуть, писатимете до неї?

— Я напевно напишу їй, — підтвердив я.

— Ага! — сказав він, помалу звертаючи погляд на мене. — Гаразд. Як будете їй писати, то, може, не забудете сказати, що Баркіс має намір? Не забудете?

— Що Баркіс має намір, — повторив я наївно. — Це й усе доручення?

— Еге ж, — задумливо відказав він. — Еге ж! Баркіс має намір.

— Але ж ви будете в Блендерстоні знову завтра, містере Баркіс, — сказав я, трохи здригаючись при думці, що я буду далеко звідси, — і зможете ще краще передати ваші слова самостійно...

Але він відкинув цю ідею, рішуче хитнувши головою, і знову підкріпив своє попереднє прохання, суворо повторюючи:

— Баркіс має намір. Ось і все.

Я з охотою погодився зробити йому цю послугу. Чекаючи на карету в готелі у Ярмуті цього вечора, я здобув аркуш паперу та каламар і написав такого листа до Пеготті:

«Моя люба Пеготті. Я прибув сюди живий і здоровий. Баркіс має намір. Передайте мамі, що я її люблю. Завжди ваш.

Р. S. Він каже, що саме оце й треба вам написати — Баркіс має намір».

Коли я відповів згодою на прохання містера Баркіса, він остаточно заглибився в цілковите мовчання. Я почувався зовсім стомленим усіма подіями цього дня, влаштувався на якомусь мішку у візку, заснув і спав здоровим сном аж до Ярмута. З двору корчми, до якої ми заїхали, місто це здавалося мені зовсім новим і незнайомим. Я аж утратив сподівання зустрітися з кимсь із сім'ї містера Пеготті, може навіть з самою маленькою Ем’лі.

Поштова карета стояла у дворі, виблискуючи на сонці, але коней не було видно. Здавалося, що карета ніколи не поїде до Лондона. Подумавши це, я почав міркувати, що зрештою станеться з моєю скринею, яку містер Баркіс поставив на бруківці надворі (сам візник поїхав кудись поставити свою коняку), і що станеться зі мною, коли раптом якась леді виглянула з вікна, де висіли кілька курчат і шматки м'яса, і сказала:

— Це маленький джентльмен з Блендерстона?

— Так, мем, — відгукнувся я.

— Ваше ім'я? — спитала леді.

— Копперфілд, мем, — відповідав я.

— Ні, не той, — відказала ця леді. — Тут не замовляли обіду ні для кого з таким прізвищем.

— То, може, для Мердстона, мем? — спитав я.

— Якщо ви мастер Мердстон, — сказала леді, — так чого це вам знадобилося називати спочатку інше прізвище?

Я пояснив їй стан речей. Леді смикнула дзвоник і гукнула:

— Вільяме! Проведіть до їдальні!

З кухні в протилежному кутку двору вискочив лакей; він, мабуть, дуже здивувався, що має проводити до їдальні всього лише такого малюка.

Їдальня була довгою просторою кімнатою; на стінах її висіло кілька великих географічних карт. Навряд чи почувався б я більше збентеженим, коли б карти були справжніми чужими країнами, які оточили мене. Тримаючи капелюха в руці, я ледве наважився присісти в кутку біля дверей, та й це здавалося мені до краю зухвалим. Побачивши, що лакей кладе на стіл скатертину та ставить посуд спеціально для мене, я зовсім почервонів з голови до п'ят.

Він приніс мені кілька баранячих котлеток з овочами і з таким гнівним виглядом зняв покришки з судків, що я злякався, чи не образив його чимсь. Але він дуже підбадьорив мене, поставивши стілець біля стола і привітно гукнувши:

— Ну, велетню! Гайда сюди.

Я подякував йому та сів край столу. Але мені дуже важко було орудувати ножем і виделкою хоч якось спритно і не поливати себе соусом, бо він стояв навпроти, суворо поглядаючи на мене. Щоразу, зустрічаючи його погляд, я жахливо червонів. Подаючи мені другу котлету, він сказав:

— Є для вас півпінти пива. Хочете зараз?

Я подякував і відповів:

— Так.

Тоді він вилив пиво з глечика у великий кухоль і підніс його проти світла. Воно мало чудовий вигляд.

— Оце так-так! — сказав він. — Здається, забагато, правда ж?

— Здається, забагато, — відповів я, усміхаючись.

Я дуже зрадів, побачивши, що він такий задоволений. Обличчя його було прищувате, очі весь час підморгували, а волосся стирчало на всі боки. Він стояв, підпершись однією рукою, тримаючи кухоль проти світла в другій руці, і мав дуже дружній вигляд.

— Був тут один джентльмен учора, — почав він, — здоровенний джентльмен на ім'я Топсоєр... Мабуть, ви чули про нього?

— Ні, — сказав я, — не думаю...

— У бриджах і в гетрах, у широкому брилі, в сірому пальті, крапчаста хустинка на шиї, — вів далі лакей.

— Ні, — сказав я безпорадно, — я не мав приємності…

— Він увійшов сюди, — сказав лакей, поглядаючи на кухоль, — замовив склянку цього пива… за всяку ціну… я не радив йому… випив і впав мертвий. Воно було занадто старе для нього. Не слід було йому пити, факт.

Я був дуже вражений оповіданням про цей сумний випадок і сказав, що, мабуть, краще мені випити трохи води.

— Та бачите, — мовив лакей, усе ще поглядаючи на пиво й заплющивши одне око, — наші хазяї не люблять, коли замовлене залишається невипитим. Це їх ображає. Але я вип'ю, якщо хочете. Я звик до нього, а звичка — це все. Сподіваюся, що це мені не дуже зашкодить, коли я тільки схилю голову назад і проковтну його швидко. Пити?

Я відповів, що він зробить мені послугу, випивши пиво, коли й справді думає, що може зробити це безпечно, але хай в жодному разі не чинить так собі на шкоду. Він нахилив