Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Так, — шепотіла Пеготті. — У скриню.

— А я побачу маму?

— Так, — шепотіла Пеготті. — Вранці.

Тоді Пеготті щільно притиснула губи до замкової щілини і мовила наступні слова з таким почуттям і серйозністю, які, смію сказати, навряд чи будь-коли передавала інша замкова щілина. Після кожного короткого речення нянька моя схлипувала.

— Деві, любий... коли я не була вже така ласкава до вас... останнім часом... як була колись... то це не тому, що я не люблю вас... Я ще більше люблю вас, лялечко моя... Я гадала, що так для вас краще. І ще заради когось іншого... Деві, серденько, ви слухаєте? Ви чуєте?

— Чу... чу-у-ю, Пеготті, — ридав я.

— Дитятко моє! — з безмежною ніжністю продовжила далі Пеготті. — Ось що я хочу сказати… Ніколи не забувайте мене... Бо я ніколи не забуду вас... І я піклуватимуся про вашу маму, Деві... як колись піклувалася про вас... І я не залишу її... Настане день, коли вона щаслива буде покласти свою бідолашну голівоньку на плече своєї дурної сварливої старої Пеготті. І я буду вам писати, любий мій. Хоч з мене неабияка грамотійка... І я... я... — Пеготті заходилася цілувати замкову щілину, бо ж мене вона цілувати не могла.

— Спасибі, люба Пеготті, — сказав я. — О, спасибі, спасибі! Чи обіцяєте ви мені одну річ, Пеготті? Напишіть містерові Пеготті й маленькій Ем’лі, і місіс Геммідж, і Гему, що я не такий поганий, як вони можуть подумати, та що я їх усіх люблю, особливо маленьку Ем’лі. Зробіть це, будь ласка, Пеготті!

Добра душа пообіцяла, і ми обоє гаряче поцілували замкову шпарину. Я пригадую навіть, що погладив її рукою, ніби то було обличчя моєї чесної няньки. Потім ми попрощалися. Після цієї ночі в моїх грудях зросло таке почуття до Пеготті, яке мені складно визначити. Вона не заступила місце моєї матері — ніхто не міг би зробити цього. Але вона знайшла певний притулок у моєму серці, до неї відчував я те, чого ніколи не відчував до жодної іншої людської істоти. Щось дивне було в цьому почутті. Та коли б вона, скажімо, померла, я не знаю, що робив би, як переніс би я цю трагедію.

Вранці міс Мердстон з'явилася, як і завжди, та оголосила, що мене відправляють до школи. Це не було вже для мене такою новиною, як вона гадала. Вона повідомила також, що я маю вбратися, зійти вниз і там поснідати. Внизу я застав матір; щоки її були дуже бліді, а очі — червоні. Я впав в її обійми й від усього серця попросив пробачення.

— О, Деві, — сказала вона. — Як міг ти завдати болю тому, кого я люблю! Будь добрим хлопчиком, благаю тебе, будь добрим. Я прощаю тебе. Але мені сумно, Деві, що в твоєму серці такі погані почуття.

Вони переконали її, що я зіпсований хлопець, і вона більше журилася про це, ніж про мій від’їзд. Болюче відчув я це. Я спробував з’їсти свій прощальний сніданок, але сльози крапали на бутерброд і лилися в чай. Іноді мати поглядала на мене, але одразу ж, глянувши на пильну міс Мердстон, починала дивитися вниз або вбік.

— Скриня мастера Копперфілда готова, — оголосила міс Мердстон, коли біля воріт почувся гуркіт коліс.

Я сподівався побачити Пеготті, але ні вона, ні містер Мердстон так і не з'явилися. Мій давній знайомий — візник — стояв у дверях. Скриню віднесли до візка.

— Кларо! — застережливо промовила міс Мердстон.

— Я готова, моя люба Джейн! — відповіла моя мати. — Прощавай, Деві. Тебе відсилають звідси для твого ж власного блага. Прощавай, дитя моє. На канікули ти повернешся додому та будеш тоді кращим хлопцем.

— Кларо! — повторила міс Мердстон.

— Авжеж, моя люба Джейн! — відказала моя матір, тримаючи мене. — Я прощаю тебе, мій любий хлопчику! Благослови тебе бог!

— Кларо! — повторила міс Мердстон.

Міс Мердстон була така ласкава, що супроводила мене до візка і дорогою висловила сподівання, що я покаюся раніше, ніж дійду до поганого кінця. Я сів у візок, і лінькувата кобила повезла нас геть.

V. Мене відіслали з рідного дому

Ми від'їхали вже, мабуть, з півмилі, і моя носова хустинка була вже зовсім мокра, коли раптом візник зупинився.

Виглянувши з візка, я побачив, на моє здивування, Пеготті, яка вискочила з-за паркану та влізла до мене у візок. Вона схопила мене в обійми і притиснула до себе, доки мій ніс не заболів, хоч я помітив це тільки згодом, коли вона мене відпустила. Ні слова не мовила Пеготті. Звільнивши одну руку, вона засунула її аж до ліктя в кишеню та витягла звідти кілька згортків з печивом, напхала ними мої кишені, сунула мені в руку гаманець, але не вимовила ні слова. Стиснувши мене обома руками в другий і останній раз, вона вибралася з візка й побігла геть. Здається мені, що на вбранні її не лишилося жодного ґудзика. Я підібрав один з них у візку і довго зберігав його на пам’ять.

Візник подивився на мене, ніби запитуючи, чи вона повернеться.

Я похитав головою і сказав, що, мабуть, ні.

— Тоді рушай! — гукнув візник лінькуватій шкапі, і та покірно попленталася далі.

До цього часу я вже наплакався досхочу і почав думати, чи є сенс плакати далі. Адже ж ані Родрік Рендом, ані капітан британського флоту, як я міг пригадати, ніколи не плакали в таких випадках. Візник побачив мої вагання й висловив думку, що не завадило би покласти мою хустинку на спину коняці, щоб висушити. Я подякував йому й погодився. Якою маленькою здавалася моя хустинка на конячій спині!

Я не полінився зазирнути в гаманець. То був твердий шкіряний гаманець із застібкою, лежали в ньому три блискучі шилінги, що їх, мабуть, Пеготті спеціально відполірувала крейдою мені на радість. Але найдорогоціннішим у ньому був паперовий згорток із двома монетами по півкрони, на якому написано було рукою моєї матері: «Для Деві, на знак моєї любові». Це так зворушило мене, що я попросив візника знову дати мені хустинку. Але той сказав, що краще мені обійтися без неї; я вирішив, що він має рацію, витер очі руками й утримався від плачу.

Це було-таки краще. Щоправда, час від часу я починав схлипувати. Від'їхавши трохи далі, я спитав візника, чи везтиме він мене весь шлях.

— Увесь шлях куди? — спитав візник.

— Туди! — сказав я.

— Куди це туди? — спитав візник.

— До Лондона, — відповів я.

— Та ця шкапа, — відповів візник, смикаючи віжками, — здохне, як свиня, перш ніж пройде половину шляху.

— То ви їдете тільки до Ярмута? — перепитав я.

— Атож, — відповідав візник. — А там я вас посаджу в поштову карету, а поштова карета відвезе вас куди треба.

Така промова була досить довга для візника (звали його містер Баркіс), бо він був, як я вже зазначав у попередньому розділі, чоловік флегматичний та аж ніяк не балакучий. На знак пошани я запропонував йому один пиріжок; він