Читати книгу - "Список Шиндлера"

Тоффель довірився Оскарові і щиро відповів:

— Доведеться тобі зрозуміти, що декому з оцих начхати на виробництво. Зате для них справа національної ваги — змусити євреїв гребти сніг. Я й сам цього не розумію… для них це якесь важливе ритуальне дійство: ось, євреї сніг розгрібають. Це не тільки в тебе, це в усіх та сама історія.

Оскар спитав, чи оті всі інші не скаржаться. Так, сказав Тоффель. Але, вів далі він, тут одне велике цабе з Будівельно-бюджетного відділу СС приходило обідати на Поморську і казало, що, мовляв, вважати, ніби кваліфікованим працівникам-євреям є місце в економіці Райху, дорівнює зраді.

— Напевне, тобі доведеться змиритися з іще й не таким розгрібанням снігу, Оскаре.

Шиндлер на хвилину прибрав вигляду обуреного патріота чи, може, обуреного любителя грошей.

— Якщо вони хочуть виграти війну, — сказав Оскар, — треба спочатку позбутися таких есесівців.

— Позбутися їх? — спитав Тоффель. — Та, Боже ж мій, ця наволоч — то начальники!

У результаті отаких розмов Оскар почав обстоювати принцип, що господар фабрики повинен мати неускладнений доступ до своїх працівників, а працівники — до його фабрики й їх ніхто не повинен затримувати й попихати ними, коли вони йдуть на роботу і з роботи. На думку Оскара, це було аксіомою і моральною, і виробничою. Врешті-решт, він максимально її реалізує на «Deutsche Email Fabrik».

Розділ 7

Деякі люди з великих міст від Варшави до Лодзі і з гетто Кракова, яких Франк заповзявся зробити вільним від євреїв, подалися на село, щоб загубитися серед селян. Брати Роснери, краківські музиканти, які згодом стануть добрими знайомцями Оскара, оселилися в старому селі Тинець. Воно стояло на мальовничому закруті Вісли, над селом на вапняковій скелі височіло бенедиктинське абатство. Проте воно виявилося достатньо анонімним для Роснерів. У селі було кілька єврейських крамарів і ортодоксальних кустарів, з якими музикантам із нічного клубу не було про що особливо говорити. А от селяни, зайняті монотонним збиранням врожаю, були настільки раді, що Роснери вже сподівалися знайти серед них музикантів.

Вони приїхали до Тинця не з Кракова, не з того великого розподільника за ботанічними садами на Могильській вулиці, де молоді есесівці запихали людей у вантажівки й вигукували брехливі заспокійливі обіцянки пізніше підвезти їм адекватно позначений багаж. Брати, фактично, приїхали з Варшави, де вони до того весело працювали у «Василіску». Вони виїхали рівно за день до того, як німці закрили варшавське гетто, — Генрі, Леопольд, Мансі, дружина Генрі, та їхній п’ятирічний син Олек.

Думка про південне польське село на зразок Тинця неподалік їхнього рідного Кракова братам подобалась. У такому разі в них з’являлася можливість, якщо умови покращаться, поїхати автобусом до Кракова і знайти там роботу. Австрійка Мансі Роснер узяла з собою швацьку машинку, і Роснери почали невеличку кравецьку справу в Тинці. Вечорами вони грали в шинках і стали місцевою сенсацією. У селах радо приймають і підтримують несподівані таланти, хай навіть єврейського походження. Та й скрипка є найулюбленішим інструментом поляків.

Одного вечора фольксдойчер (німецькомовний поляк) проїздом із Познані почув гру братів Роснерів біля заїзду. Той фольксдойчер був муніципальним чиновником із Кракова, один з тих польських німців, іменем яких Гітлер передусім і захопив Польщу. Цей чоловік розповів Генрі, що мер Кракова оберштурмбанфюрер Пафлю і його заступник, колись відомий лижник Зепп Рьоре, навідають це село в пору обжинків, і висловив бажання організувати для високих гостей концерт вишуканого дуету Роснерів.

Надвечір, коли перев’язані снопи сонно лежали на полях, тихих і безлюдних, наче в неділю, кортеж лімузинів проїхав Тинцем і став біля вілли відсутнього польського аристократа. На терасі чекали причепурені брати Роснери, а коли панство всілося в залі, яка колись була бальною, їх запросили до виступу. Генрі й Леопольд відчули водночас і радість, і страх, побачивши, як серйозно товариство оберштурмбанфюрера Пафлю підготувалося слухати їхній концерт. Дами були в білих сукнях і рукавичках, військові — у повній формі, чиновники — з ошатними стоячими комірцями. Коли вже люди завдали собі стільки клопоту, їх легко розчарувати. А для єврея за такого режиму навіть викликати культурне розчарування було серйозним злочином.

Але публіка їх полюбила. То був характерний gemütlich[2] натовп: вони любили Штрауса, твори Оффенбаха, Легара, Андре Мессаже і Лео Фалля. Коли настав час замовлень, публіка стала зовсім сентиментальною.

Поки Генрі й Леопольд грали, панство пило з високих келихів привезене з собою шампанське.

Коли скінчився офіційний концерт, братів провели униз із гори, туди, де зібралися селяни і солдати, що супроводжували публіку. Якби раптом трапився якийсь стихійний вияв расизму, то він би стався саме там. Але знов-таки, коли брати залізли у фургон і глянули в очі юрбі, Генрі зрозумів, що їм немає чого боятися. Гордість селян, частково національна — адже цього вечора Роснери представляли польську культуру, — захищала музикантів. Було як у ті давні часи, коли Генрі помічав, що усміхається Олекові й Мансі, які сидять унизу, грає для неї, а на всіх решту не звертає уваги. У такі хвилини здавалося, що на всій землі настав мир, хоча б на час музики.

Коли все скінчилося, якийсь підстаркуватий сержант з СС, можливо ротенфюрер (нижчий чин сержантського складу СС) — Генрі тоді ще не дуже знався на званнях СС, — підійшов до них, коли брати стояли коло фургона, приймаючи вітання. Есесівець кивнув до них і ледь посміхнувся.

— Маю надію, ви гарно відсвяткували врожай, — промовив він, уклонився й пішов.

Брати перезирнулися. Щойно сержант відійшов достатньо далеко, вони піддалися спокусі обговорити, що б це означало. Леопольд не мав сумнівів.

— Це погроза, — сказав він.

Це свідчило про те, чого вони внутрішньо страшилися, коли чиновник-фольксдойчер уперше заговорив із ними: у цей час не можна висовуватися, не слід мати впізнаване обличчя.

Таке було життя країни в 1940 році. Кар’єрне падіння, сільська нудьга, ремісниче животіння, час від часу жахіття — і притягальна сила цього яскравого ядра, міста Кракова. До того, розуміли Роснери, колись урешті дійде.

Емілія повернулася додому восени, і, коли Штерн наступного разу пришов до квартири Шиндлера, каву йому піднесла вже Інґрід. Оскар не робив секрету зі своїх слабкостей і, здається, навіть гадки не мав, що аскетичному Іцхаку Штернові потрібне якесь виправдання присутності Інґрід у його домі. Тож,