Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Окрім служебників, тягар дипломатичної служби було покладено на місцеве населення. Під 1508 р. у Києві згадується толмач (перекладач) Солтан Албеєв. А вже у 30-х роках XVI ст. у реєстрах виплат фігурує київський вірмен, толмач «татарський» Василь Солтанович, можливо, син вищезгадуваного Албеєва. 1518 р. згадано київського вірмена Ленька Дем’яновича як такого, що отримав «шкоди й наклади», будучи на державній службі в Орді. Якщо це повідомлення згадує службу в Орді лише загалом, то вже пожалування іншому київському вірменові під 1524 р. прямо зазначає його службу толмачом й часті поїздки до Орди.

Традиційно обов’язками міщан, монастирських підданих і місцевого нобілітету були прийом на своїх подвір’ях литовських і татарських послів та гінців, забезпечення їх усім необхідним, супроводження дипломатів до Орд, забезпечення їх підводами тощо. Оскільки населенню краю, і без того сильно сплюндрованого частими татарськими наїздами, несила було виконувати ці обов’язки, це спонукало уряд поступово переводити зазначені обов’язки на державу. Ще Казимір IV, зважаючи на знищення кримцями Житомира й зубожіння внаслідок цього місцевого населення, «від тієї стації і підйому підвід (їх) визволив...». У тих же випадках, коли татарські посли і гінці приходили до міста, пан староста піднімав їх із доходів корчми «яловиці й мед давав». В уставній грамоті великого князя Олександра київським міщанам записано: «Послів Лядських, і Московських, і Волоських, і Мультянських не треба їм піднімати нічим, тільки послів нашого Великого князівства Литовського й Ординського мають піднімати своїми звичаями». Крім того, «...міщанам і слугам міським з послами до Орди не ходити». Сигізмунд І, підтверджуючи цей привілей, звільнив міщан і від підйому татарських послів. Пізніше він підтвердив це новим привілеєм, у якому зазначив, що київські міщани є вільними від підйому «всіх послів наших, також московських, молдавських, турецьких, перекопських та інших... посланників, гінців, кур’єрів..., й від походу з послами до Орди...». Щоправда, воєводи періодично порушували ці права міщан, тому 18 червня 1522 р. король черговим привілеєм підтвердив звільнення міщан «від підйому підводами й іншими речами послів та гінців татарських». Замість цього уряд зобов’язувався посилати на потреби прибулих царевичів і мурз певну кількість грошей, а також щорічно 100 кіп грошей на утримання гінців. Причому у випадку нестачі фінансів король забороняв брати гроші з міщан, а радив позичати їх у князівських і духовних людей. У січні 1541 р. «справця» київського воєводства князь Андрій Михайлович Коширський отримав «пенязі капщизні з міста Київського і також мито, крім аргіша», для прийому татарських послів й гінців. Щоправда, це пожалування було дійсне «на той час, поки він там буде мешкати». Загалом, треба констатувати, що Києву і його воєводам уряд сприяв найбільше. І це сприяння могло відбуватися навіть за рахунок сусідніх міст. Наприклад, 1542 р. новий київський воєвода князь Януш Дубровицький отримав на послів медову данину з мозирської волості.

Відповідні привілеї на зламі XV—XVI ст. мали також канівські та черкаські міщани. На це вказують їхні скарги на нововведення, зроблені для них О. Дашковичем: «Підводи під гінці й посли казав їм самим давати...». Щоправда, треба зазначити, що тут процес звільнення міщан від обов’язків щодо забезпечення послів й гінців тривав набагато повільніше. Так, під 1539 р. дізнаємося, що черкасці послів і гінців татарських «мають... стаціями піднімати, а староста медом». А в описах цих замків 1552 р. записано, що як черкасці, так і канівці мають давати «підводи і стацію послам королівським і татарським, коли тільки з Орди ідуть, сіно, хліб, м’ясо, а мед із замку». Що стосується людей церковних, князівських, панських і боярських, то вони, окрім Києва, «стерегівали неділи в Чорнобилі, і підводи давали воєводам і послам і гінцям, нашим (литовським) й Татарським...».

Знать і духівництво Київської землі звільнилися від цих обов’язків дещо пізніше за міщан. У грудні 1507 р. київські князі, пани і бояри отримали привілей Сигізмунда І, аби їм «з послами до Орди не ходити, слугам ходити». Проте було додано, що у випадку потреби король може особистим листом наказати їхати до Орди будь-якому з бояр, «як було за великого князя Вітовта». У червні 1522 р. великий князь звільнив Києво-Печерський монастир «від підйому стаціями послів Татарських і гінців і від підвід», оскільки від цього «людям їх церковним важкість і кривда великая робиться...» І, нарешті, у вересні 1529 р. в уставній грамоті Сигізмунд І, підтверджуючи надані ним попередні привілеї, додав: «А на послів наших і на Татарських і на інших, які до нас через Київ йдуть і повертаються назад, люди їх (князівські, панські і боярські. — Авт.) не мають стацій і підвід давати». В описі Київського замку від 1552 р. вже не згадують ніякі повинності щодо обслуговування послів і гінців.

Київський воєвода і прикордонні старости, користуючись доволі значною самостійністю, нерідко виступали і суб’єктами політичних зносин ВКЛ з Кримським ханатом. Наприклад, 1524 р. Адрагман, скаржачись на дії Андрія Немировича, нагадував, що свого часу київський воєвода Іван Ходкевич «...ушапством своїм багато лиха вчинив...». У 1493 р. Менглі-Герей І нагадував київському воєводі Дмитру Путятичу про «давні справи, що перед тим, за предків наших» через Київського воєводу інформація і послання з Криму надходила до литовських правителів й урядовців. Тоді ж згадано, що Путятич передав слова хана великому князю. 1508 року київський воєвода просив у Менглі-Гірея І допомогу для Києва. Взимку 1513—1514 рр. до київського воєводи Юрія Радзивілла з Криму надходили листи «від царя, і від царевичів, і від (литовських) послів». Ці листи воєвода, не гаючи часу, переслав до Вільна. У липні 1515 р. київський воєвода Андрій Немирович повідомив Панів-Рад ВКЛ, що новий кримський хан Мухаммед-Герей І «писав і присилав до мене посла свого, на ім’я Амрон». Кримський володар хотів довідатися щодо місця перебування Сигізмунда І, «о вашій милості раді господаря нашого, і теж о війську господарському, де би в ті часи мало бути; й писав до мене, аби того ж часу відпустив посла його назад до Орди, відписавши», що воєвода і зробив. Незабаром до Києва приїхав ще один татарський посол Сивенчай від ханського сина царевича Алп-Гірея, який розташувався з кримським військом неподалік Черкас. Через свого посла царевич кликав воєводу до спільного наступу на Московщину і вимагав від Немировича особистої присутності у своєму коші.

Хоча статус і військово-економічна база черкаського старости були на порядок нижчими, ніж у воєводи, але й правителям цієї найвіддаленішої частини ВКЛ часто доводилося вступати в особисті зносини з татарськими ханами та