Читати книгу - "Під деревом зеленим"

— Я ніколи в житті не бачив, як музиканти приходять до священика поговорити про справи, — благав Ліф. — Ну будь ласка, хоч одним оком!

— Та добре вже, підеш із нами, — не витримав візник. — Від тебе, як від полови в каші — ані шкоди, ані користі. Ну що, ходімо, — і Ройбен, старий Вільям та Ліф увійшли до кімнати.

— Пробачте, що ми так до вас заявилися, сер, — сказав Ройбен, знявши капелюха і тримаючи його в лівій руці, а права при цьому ніби торкалася ще одного уявного капелюха на голові. — Ми прийшли поговорити з вами як цивілізовані люди. Сподіваємося, ви не образитесь?

— Що ви, звичайно ж ні, — запевнив містер Мейболд.

— Це мій старий батько, Вільям Деві, сер.

— Так, я знаю, — сказав священик, кивнувши старому Вільяму, який усміхнувся у відповідь.

— Я просто подумав, що без віолончелі ви його не впізнаєте, — із вибаченням мовив візник. — Бачте, у неділю він завжди одягає свій найкращий одяг і бере свою віолончель, а в повсякденній одежі його і не впізнати.

— А хто цей юнак? — спитав священик.

— Скажи панотцеві, як тебе звати, — сказав візник, повернувшись до Ліфа, який стояв, зіпершись на книжкову шафу.

— Томас Ліф, отче! — тремтячи, відповів Ліф.

— Ви вже пробачте, що він такий кістлявий, — винувато мовив візник, знову звертаючись до священика.

— Це не його провина. Бідолашний хлопчина недоумкуватий від народження, і він ніяк не може набрати вагу. Зате у нього чудовий дискант, тому ми його й тримаємо в хорі.

— Я був несповна розуму, скільки себе пам’ятаю, сер, — сказав Ліф, пожадливо схопившись за можливість хоч якось виправдати своє існування.

— Бідна дитина! — сказав містер Мейболд.

— Та він зовсім не засмучується з цього приводу, головне, щоб ви не були проти, — запевнив його візник.

— Правда ж, Ліфе?

— Ні, анітрохи, хі-хі! Я просто боявся, що вам це може не сподобатись, отче, ото й усе.

Бачачи, що священик досить добре поставився до Ліфа, навіть знаючи про його недоліки, візник вирішив зробити хлопчині послугу і розказати містеру Мейболду ще й про його позитивні якості.

— Знаєте, сер, він дуже розумний як на дурника. Ви б бачили, в якій чистоті він тримає свій одяг, а ще він дуже чесний. Єдине, що вигляд має жахливий, але хіба то від нас залежить, як ми виглядаємо.

— Тут ви маєте рацію. Я так розумію, ти живеш з матір’ю, Ліфе?

Візник виразно подивився на Ліфа — мовляв, як би він не хотів йому допомогти, але нічого не поробиш, на це запитання Ліфу доведеться відповідати самому.

— Так, сер, вона вдова. Ех, якби мій брат Джим вижив, то в неї був би розумний син і їй не довелося б працювати!

— Справді, бідна жінка. Ось, передай їй півкрони. А я якось зайду її провідати.

— Скажи “дякую, сер”, — пошепки скомандував візник.

— Дякую, сер! — повторив Ліф.

— Прошу. Сідай, Ліфе, — запропонував містер Мейболд.

— Д-добре, сер!

Коли тему про Ліфа було вичерпано, візник відкашлявся, випрямився і почав свою промову:

— Містере Мейболде, ви мені пробачте, але я людина проста і звик говорити прямо.

Сказавши це, Ройбен уважно подивився на священика, ніби хотів переконатися, що зумів донести до нього цю думку, а потім перевів погляд на вікно.

Містер Мейболд і старий Вільям подивилися туди ж, вочевидь сподіваючись побачити там те, про що збирався говорити Ройбен.

— Я подумав, — використавши минулий час, візник мовби хотів наголосити, що зараз він як людина вихована так, звичайно, не думає, — що хору потрібно дати трохи часу і не розпускати його до Різдва. Це буде справедливо. Ви вже пробачте, містере Мейболд, що я кажу прямо.

— Звичайно, це нічого. До Різдва, — пробурмотів священик, розтягуючи останні два слова, ніби таким чином можна було відміряти відстань до Різдва. — Ви зрозумійте, я зовсім не хочу силоміць змінювати музичні традиції церкви чи ображати когось із парафіян. Єдина причина, чому я вирішив ввести орган, так це тому, що цю тему неодноразово — і, мушу сказати, дуже наполегливо — порушував один із церковних старост, наголошуючи, що в нас і органіст є. А оскільки орган, який я привіз із собою, стоїть тут без діла, — священик показав пальцем на інструмент у кутку кабінету, — то я не бачив причин далі відкладати це рішення.

— Може, ми щось не так зрозуміли, сер, але, наскільки нам відомо, молода вчителька не горіла бажанням грати, — візник аж знітився, щоб не здатися надто нав’язливим.

— Ні, вона справді не хотіла. Та і я поки не планував вводити орган, бо ви чудово граєте. Але, як я вже казав, один із церковних старост дуже наполягав на цих змінах, і мені нічого не залишалося, як погодитися.

Тут містер Мейболд чомусь вирішив, що з його слів можна подумати, ніби він намагається вигородити себе, і, як чесний священик, поспішив виправитися, червоніючи при цьому як томат, хоч Ройбен і гадки не мав, чого йому червоніти.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав панотець, — староста лише запропонував, але я і сам думав про те, щоб просити міс Дей.

— А хто саме зі старост вам про неї говорив, сер? Ви вже пробачте, я звик казати в лоб, — своїм тоном візник давав зрозуміти, що не просто не хоче надто напосідати, а, якби його воля, взагалі б не ставив жодних питань.

— Здається, містер Шайнер.

— От таки-так! Пробачте, сер, є у мене такий улюблений вислів, от і вирвалося. Містер Шайнер нас за щось надто недолюблює. Може, тому що ми дуже вже сердечно заграли йому на Різдво. Як би там не було, за його проханням стоїть точно не любов до органної музики. Йому ж на вухо слон наступив. Але не будемо про це.

— Не варто думати, що містер Шайнер попросив змінити музику, тому що ставиться до вас упереджено. Я і сам, мушу визнати, віддаю перевагу органу. Мені здається, він краще підходить для церковної служби, і я радий можливості ввести його у себе в церкві. Але те, що я вважаю органну музику кращою, зовсім не означає, що ваша музика погана.

— Що ж, містере Мейболд,