Читати книгу - "Під деревом зеленим"

— Скільки йому було, коли він помер?

— Чотири години і двадцять хвилин. Бідний Джим, він народився вночі і до ранку вже не дожив. Мама назвала його Джимом у той день, коли його мали б охрестити, якби він вижив. Вона постійно думає про нього. Він так рано помер.

— Так, дуже рано, — погодився Майкл.

— Як на мене, ця жінка надто ідеалізує народження дітей, — сказав візник, обводячи поглядом слухачів.

— Є трохи, — визнав Ліф. — У неї було дванадцять дітей, одне за другим. І всі, окрім мене, померли в дуже юному віці: або ще до народження, або одразу після.

— Бідолашний. Тобі ж хочеться піти з нами, правда? — пробурмотів візник.

— Ну добре, Ліфе, можеш піти з нами, життя й так з тобою жорстоко обійшлося, — сумно мовив старий Вільям.

— Треба ж таке горе в сім’ї, — сказав Ройбен. — Мама Ліфа — нещасна жінка! Щоранку бачу, як вона визирає у вікно, а в очах така невимовна туга. А у Ліфа справді чудовий дискант, і що б ми робили без нього, особливо з верхньою соль? Хай вже, візьмемо його з собою.

— Отож, вирішено, Ліф іде з нами, — затягнувши ще одну нитку, підвів голову містер Пенні.

— Добре, — сказав візник, даючи зрозуміти, що тему про сім’ю Ліфа вичерпано. — Можна було б послати і когось одного, але якщо ми всі заявимося, він буде просто вимушений до нас дослухатися. У цій справі головне — не хвилюватися, тому перед тим, як вирушити до священика, я запрошую всіх до себе: з’їмо по шматочку м’яса, вип’ємо по пінті сидру, а потім розігріємо трохи меду з імбиром і хильнемо по чарочці — краплю, не більше, суто для хоробрості — і до Мейболда. Що поробиш, чоловік сам не свій, поки не промочить горло. А тоді нам вже і море по коліна.

Мейл, який якраз оговтався від глибокої задуми і нарешті підвів очі від землі, теж схвалив такий план. На цьому збори закінчилися.

Розділ IV

РОЗМОВА ЗІ СВЯЩЕНИКОМ

Наступного дня о шостій ранку хористи в повному складі вийшли з будинку візника і рушили по дорозі твердим кроком. Проте їхній запал поступово згасав, і коли достойне товариство дійшло до пагорба за будинком священика, то нагадувало швидше стадо овець. Досить було візникові прикрикнути на них, як музиканти одразу виструнчилися, і вже коли спускалися схилом, їхнє чітке й дружне гуп-гуп-гуп було чути навіть у саду священика. Заходячи у хвіртку, чоловіки знову зачовгали невлад, бо вона, якщо її різко відкрити, мала пакосну звичку, відскочивши від паркану, давати по носі нещасному.

— Так, ану вишикуйтесь мені, — скомандував візник. — Ми у серйозній справі прийшли, тож і виглядати маємо відповідно.

За цими словами вони рушили до дверей.

Ройбен постукав. Найбільш несміливі музиканти, повідвертавшись убік, почали поправляти свої капелюхи й розглядати перший ліпший кущ, який тільки втрапляв їм в око. Якби комусь спало на думку в той момент виглянути у вікно, то він би точно вирішив, що їхній візит, хоч що б він мав на меті, був цілком випадковим та якимось чином стосувався кущів та галявини перед будинком священика і аж ніяк не був добре спланованим кроком. Ройбену ж траплялося частенько тут бувати: то багаж привозив, то вугілля чи дрова, то ще щось, тому перед будинком священика його вже не опановував той побожний страх, який спер груди його товаришам. Він весь цей час не зводив очей з дверного молотка, однак, не запримітивши в ньому нічого особливого, перевів погляд на сучок, що був у дверях, й заходився вивчати звивисті лінії деревних волокон.

— Сер, до вас прийшли! Візник Деві, старий Вільям Деві, молодий Річард Деві і весь парафіяльний хор на додачу, окрім хіба що хлопчаків-хористів! Хочуть з вами поговорити! — повідомила містеру Мейболду служниця, просунувши голову у двері його кабінету. Її зіниці розширилися, ніби кола на воді.

— Весь хор? — перепитав приголомшений священик (кількома словами його можна описати як привабливого молодого чоловіка зі сміливим поглядом, сором’язливою посмішкою й нічим не примітним носом). Він перестав писати й подивився на свою служницю так, ніби він уже десь її бачив, але ніяк не міг згадати де.

— І схоже, вони налаштовані рішуче. А візник Деві не дивиться ні праворуч, ні ліворуч, а втупився в одну точку — не інакше, як щось задумав!

— Увесь хор, — повторив священик собі під ніс, сподіваючись, що ця проста хитрість допоможе прояснити, чим він завдячує таким гостям.

— Так, всі музиканти до єдиного, щоб мені провалитися! — служниця добре знала місцевих жителів, оскільки сама виросла у цьому ж селі. — Ну, на це можна було сподіватися, усе село каже, що...

— Усе село? Треба ж таке, я й не знав, що до моєї скромної особи такий інтерес! — вигукнув священик, а його обличчя за кольором стало нагадувати не то троянду, не то півонію. — Ну, і що кажуть?

— Кажуть, що хор дасть вам прикурити! Пробачте за відвертість, сер.

Тут священик раптом згадав, що дав собі слово більше ніколи не питати у Джейн її думки. Із виразу його обличчя служниця здогадалася про це і, не встиг містер Мейболд гукнути “Впусти їх, Джейн!”, як вона одразу ж зникла в коридорі, потираючи вм’ятину на чолі від одвірка.

Через кілька хвилин у коридорі почулося приглушене човгання й штовханина. Потім музиканти так довго й ретельно вичищали черевики, що можна було подумати, ніби на них поналипали тонни бруду, хоч насправді надворі було зовсім сухо і на їхньому взутті, нещодавно наваксованому, а у Діка ще й начищеному до блиску, не було жодної плями. Швидше за все, така ретельність пояснювалася бажанням показати, що вони люди виховані й не нехтують правилами ввічливості навіть за сухої погоди. Нарешті почувся владний шепіт.

— Так, а тепер стійте смирно і чекайте тут! І щоб я не чув ані звуку. Станьте попід самою стіною, щоб можна було спокійно пройти й не довелося пролазити між вами. А ми пішли, — голос належав візникові.

— Я хочу піти з вами і все побачити на власні очі! — гукнув Ліф пронизливим голосом.

— Був би ти розумніший, Ліфе, то, може б, і пішов. —