Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

— Зрада, — процідив Дорош, він і далі весь час тримав камінь. — Пастка і зрада. Хто це?

— Знайомитися хочеш — зви Вороном, — відповів той, голос був чи прокуреним, чи хрипким від природи. — Усі можете так називати. Вас я знаю. Дорош Юрій, Лісовський Зенон, Миронюк Орест. Тебе Мироном кличуть. Сам придумав?

— Та якось повелося.

Я мовив машинально, ніби виправдовувався. Хоч справді не сушив собі голову, чому відгукнувся, коли Дорош уперше, ніби так треба, звернувся до мене так. А Зенко це підхопив. Мене жодним чином не чіпало й не ображало. Але того ранку я вперше замислився, чому отак раптом прийняв прізвисько, чи псевдо, — кому як подобається.

— Я районовий Організації, — між тим вів далі Ворон. — Чули про неї?

— У Кременці нема, — сказав Дорош.

— Не було, бо ніхто себе не організував. Нині буде, як захочете.

— Ми можемо зараз розвернутися й піти? — спитав Юрко, не поспішаючи розтискати руку з каменюкою.

— Можете. Але Остап казав — маєте бажання робити серйозні справи.

— Хто такий Остап?

— Я, — озвався Червоний.

— Чому саме Остап?

— Так мого діда звали.

Дороша, як і нас із Зеноном, таке пояснення цілком улаштувало. Значно більше хвилював Ворон. У його погляді було щось небезпечне. Лиш не знали, для кого та небезпека. Згодом дізналися, навіть побачили на власні очі. Але то потім, потім, потім. У той момент ми бачили перед собою людину, якій все відомо про нас завдяки Червоному. Ніхто, крім нього, не міг назвати незнайомцю в солдатських чоботях наші імена.

— Про яку роботу йдеться? — спитав Юрко, хоч відповідь знали всі.

— Гуртуватися. Чинити опір. Робити все можливе для відновлення власної держави. І тут, і за Збручем. Хіба не знаєш, що в Києві, як раніше — у Харкові, сидять маріонетки Сталіна й виконують його накази? Україна там, у Кремлі, нікому не потрібна. Мову ніби й вільно дозволяють, та за написане й сказане мовою морять голодом, гноять у Сибіру, катують та стріляють. Маємо розказувати тутешньому люду так само й це. Бо є настрої: на совіти озираються, як на рятівника від ляхів. На німців — теж. Проте нас, крім нас, ніхто від чужих не звільнить.

— Не спішна справа, — вирвалося в мене.

— Еге, — легко погодився Ворон. — Ми можемо й не дожити. Тільки попри все робимо її двадцять років. За той час багато голів полетіло. Хіба слабшими стали? Дзузьки, зміцніли. Я в царській армії воював, потім — старшиною служив під Петлюрою. Як військо змусили перейти сюди в двадцять першому та скласти зброю, перебрався до Парижа. Потім — Відень, покидало далі Європою. В Організації вісім років. Бачу, хто, що і як робить. І якщо вже почав із вами розмову, якщо відкрився — маю всі підстави довіряти.

— Ми не маємо, — заявив Юрко.

— Ти за всіх говориш зараз? Я так собі думав, у вас Остап старший.

— Це він таке сказав? — у голосі Дороша дзенькнула неприхована, якась дуже дитяча образа.

— Це я так подумав. — Ворон, відчувши тон, заговорив до нього, як терплячий тато до вередливої дитини. — Адже лиш зверхник чинить так, як Остап на даху. Рішення приймає сам, дозволу не чекає. І бере на себе увагу й вогонь, інших собою заступає.

Крити Юркові Дорошу в той момент було нічим. Замість відповіді рвучко повернувся, замахнувся й пожбурив камінь згори. Ніби цілив у місто, що лежало під ним, збираючись зруйнувати Кременець точним, влучним кидком.

Відмовлятися не міг.

Мрії збуватися почали.

Наш гурт завдяки появі Ворона переходив на вищий щабель за значимістю.

Лиш новий зверхник старшинства не визнав.

Потім я дізнався: з того ранку відбувся наш початок. І перший крок Дороша до його власної прірви.

12

До Зенкового арешту ми проходили вишкіл.

Згодом ми бували на справжньому, ще й не на одному. Але той, перший, організований колишнім петлюрівським старшиною в Кременці та околицях, згадується найчастіше, без жодних порівнянь. Так із усім, що трапляється вперше, добрим чи поганим. З подій того часу варто відзначити лиш одну, що збільшила тріщину в стосунках Червоного й Дороша та на крок наблизила трагічні події.

Трапилося все в майстерні Ворона.

Виявляється, Червоний увесь час переховувався там. При нагоді обмовився коротко: не збирався даватися в руки поліції, але не думав далі, ніж на хід уперед. Справді, в самому піджаку дощового, уже холодного жовтня далеко не втечеш і глибоко не сховаєшся. Незнайомець, який допоміг, заступив йому шлях раптово. Виринув нізвідки, з повітря, щойно Данило спустився з даху й зібрався давати драла. Тоді прийняв Ворона за агента, кинувся битися, не задумуючись, і дістав у відповідь так, що, за власним зізнанням, злякався: усе, добігався, зараз загребуть у холодну. Та Ворон миттю допоміг піднятися й повів геть шляхами, про які Червоний навіть не підозрював. Погоню не випереджали — перечекали в єдиному безпечному місці. Потім Ворон пояснив: це спосіб такий — пустити переслідувачів уперед себе. Вони думають, що женуться, а насправді спіймали облизня.

Звідки колишній старшина там узявся, ані Данило, ані жоден із нас не замислювався. Досить, що він опинився в натовпі, коли Червоний розкидав листівки, і вирішив допомогти молодшому товаришеві. Крім того, сам статус районового та місія, яку виконував Ворон, знімали всі питання. Після ближчого знайомства з ним у мене склалося стійке враження: він мусив там опинися — та й по всьому.

Бляшана майстерня, в якій Ворон працював і жив, розташовувалася на околиці. Її винайняли коштом Організації, це було прикриттям для старшини. Червоний потім обмовився: прийшов туди, мов адамчик. Тобто, фактично голий, без документів, особистих речей, грошей. Усе, що мав, було на ньому. Фактично в тій майстерні Данило почав нове життя вже професійного підпільника-бойовика. Спав у кутку біля груби на старому матраці, його аскетична натура не протестувала. Виходив у місто не часто й намагався уникати зазвичай людних місць. Утім Ворон із якихось своїх джерел довідався: поліція хоч і оголосила Червоного в розшук, але що далі, то менше вірила в успіх. Тож за час, поки ми вчилися стріляти й слухали розповіді колишнього старшини, сидячи в майстерні, активно шукати Данила перестали.

Залігши в своєму