Читати книгу - "Серце гріє"

Четверо учнів — стомлені, напівсонні та голодні, попленталися в напрямку міста.

Дарт полегшено зітхнув. Балаканина джун-вей заважала зосередитися. До того ж, останнім часом він почувався в їхньому товаристві незатишно. Коли учні глузували з чергового глибокодумного зауваження Грея, ділилися коржами та сушеними фруктами, дуріли під час коротких привалів, Дарта охоплювали дивні почуття. Іноді майстрові здавалося, що це банальні заздрощі, але за мить подібні думки починали здаватися абсурдними. Кращий учень Ормрона, наймолодший та-вей за всю історію існування гакко не може заздрити чотирьом посереднім учням — це нонсенс!

Як тільки джун-вей зникли в тумані, що клубочився за межами заклинання захисту, Дарт узявся до роботи.

Він витяг приспаного та-вея в центр галяви, знайшов на землі загострену палицю й почав малювати на землі символи стихій, готуючи магічне поле. Ритуал, який збирався провести юний майстер, був не надто небезпечним, але клопітним. Дарт збирався частково злити свою свідомість із рештками свідомості потерпілого та-вея, аби довідатися, що ж таке сталося зі зниклою командою. При цьому розум Дарта також відкрився б пораненому Кісімото, й божевілля останнього могло вразити майстра. Але іншої можливості отримати інформацію Дарт не бачив.

Та-вей прочитав перше заклинання. Борозни на землі наповнилися водою. Під впливом другого заклинання вода змінила колір. Тепер по заглибинах бігла темно-синя, матова рідина — енергія стихії Хей-ді. Дарт сів поруч із потерпілим і взяв його за руки. Довгі пальці майстра лягли на точки хе-гу — у ямку між вказівним і середнім пальцями.

З гілки зірвався ворон. Шерех крил змішався з шелестом потривоженого листя. Малесенька руда білка вискочила на гілочку, оглянула непрониклу стіну туману й прослизнула назад, у дупло. Сині потоки на землі припинили рух. Енергія завмерла й раптом… вибухнула приголомшливим чорним сполохом. Травинки в напрузі розпросталися, каміння засовалось — його немов розривала зсередини невідома сила. Перестук каменів потривожив зграю птахів, із голосним зойком вони здійнялися в небо, розгонячи крильми туман.

Руки майстра розтислися. Добре, що цієї миті Майя не могла його бачити — бліда шкіра стала восковою, обличчя загострилося, зіниці збільшились до краю, а губи посиніли. У нещасного не було сили навіть підвестись, він у знемозі прихилився спиною до дерева й заплющив очі — кволе сонячне світло різало їх, немовби гострим лезом.

Дарт сам не міг зрозуміти, вийшло в нього чи ні. Невиразні образи витали в мозку, то виступаючи в смугу світла, то гублячись у тіні. Найвиразнішим хворобливим видінням було жіноче обличчя. Майстер уявлення не мав, хто вона, але темно-бордові, косо посаджені очі, чорне волосся, тонкі червоні губи та східні вилиці врізалися на пам’ять із такою силою, що це викликало біль.

Щойно до хлопця повернулася здатність рухатися, він знищив усі сліди ритуалу.

Учні повернулися в годину грайливої мавпи. Могли б повернутися раніше, якби Нела не помітило якесь дівчисько, через що хлопцеві довелося рятуватись від десятка розгніваних шахтарів. Замість бігти до гаю, напівдемон помчав у протилежний бік. Спочатку іншим довелося його шукати, потім чекати, поки хвилювання в Тріасі вщухне.

— Що там? — вимогливо запитав Дарт, щойно джун-вей з’явилися на галявині.

— Сьогодні в шахту вони не спускалися. Як на мене, там до чогось готуються, але до чого — незрозуміло. Я випадково почула одну розмову, — Майя густо почервоніла, не залишаючи сумнівів щодо «випадковості» почутого. — Староста звітувався перед кимось. Жалкував, що вони втратили одного, і переконував, що решту надійно сховано. Його співрозмовник, як я зрозуміла, не дуже засмучувався. Сказав щось на кшталт «візьму одного з ваших» і засміявся. Неприємно так. Можна припустити, що йшлося про зниклих, хоча я не впевнена. Тара чула, як рудокопи говорили, що все станеться сьогодні вночі. Але що «все» — знову ж таки незрозуміло.

За спиною в Майї Тара скривилася. Вона сама з великим задоволенням розповіла б усе молодому майстрові, без посередників.

Дарт підвівся. Голова одразу запаморочилась, і хлопець завбачливо відвернувся, щоб ніхто не помітив його надмірної блідості.

— Значить, нам потрібно в шахти.

У відповідь пролунали чотири розчаровані зітхання.

— Ну звісно, він-бо тут відіспався, поки ми там ганяли, мов скажені цапи, — ображено пробубонів Нел.

Майя вирішила взяти на себе роль парламентера.

— Раніше години сплячої свині там усе одно нічого не станеться. Отже, маємо шість годин. Цілком вистачить, щоб попоїсти й поспати, — дівчина постаралася додати голосу жалібного звучання. Але тут важливо було не перестаратися.

— Гаразд. Привал до дев’ятої вечора, — розпорядився майстер якомога презирливішим тоном. Хлопцеві сам потребував відпочинку, щоб відновити фізичні й магічні сили, але джун-вей про це знати не годилося.

Останні півгодини часу собаки, який охороняє дім, припали на чергування Тари. Поранене плече майже не боліло, але дуже сковувало рухи. За шість днів, проведених із подарунками сото Шеїчі, Тара майже зрослася зі своєю зброєю. Якби вона була трішечки романтичніше налаштованою панянкою, обов’язково дала б їм імена. Іноді вона подумувала про це, але все-таки дівчині здавалося, що «різунчик» і «мечик» звучить надто м’яко, а «різак» і «тесак» надто брутально.

Остаточно смеркло. Решта світу губилася в темряві й немовби не існувала зовсім. Це була не нічна пітьма вулиць і порожніх аудиторій Ормрона, добре знайома Тарі. Темрява навколо галявини здавалася відчутною. Туман давав змогу доторкнутися до мороку, відчути його вологий, теплий і мерзенний дотик. Ця ніч була набагато тепліша за попередню, і в цьому задушливому теплі, що тхнуло тліном і сіркою, чаїлася невловима небезпека. Тара відчувала її всім тілом, кожним членом, кожною волосинкою.

Спиною дівчина вловила якийсь рух. Вона сіпнулася вбік, рвучко розвертаючись, і завмерла, немовби зв’язана потоками повітря.

— Будеш так смикатися — рану розтривожиш, — повчально мовив Грей, і теплі струмені ефіру, що стискали тіло Тари, зникли.

— Як ти це робиш? — здивовано запитала дівчина.

Грей посміхнувся:

— О, це страшна таємна магія, що передається в родині пекарів із покоління до покоління. Називається «велике уявне тісто». Страшна річ. Єдиний спосіб порятунку — обмазатися маслом зусібіч.

— Отож-бо ти й такий слизький тип. Просочена маслом спадковість позначається. Чого прокинувся так рано?

— У мене складні стосунки з часом… — почав Грей.

— Авжеж, я пам’ятаю. Піду будити інших.

— Удачі, — відгукнувся хлопець, вдивляючись у нічну пітьму.

Прокидатися в лісі, коли тебе оточує непроникна пітьма — справа не з приємних. Подорожувати в цій глибокій тьмі ще неприємніше. Але коли в дорозі ненадовго запалили смолоскип, стало навпаки гірше. Світло не розганяло темряву, а підкреслювало її, вихоплюючи