Читати книгу - "Кінь Перуна"

- Знать, не вправився, – прошамкотіла відьма і осудливо затрусила роками нечесаною кучмою сивого, схожого на клоччя, волосся. – Ой, не сподобається це Морені, Юхимчику… Ой, не сподобається.

- Мовчи, Маро! – огризнувся вовкулака. – Не зли мене! І так на душі маркотно. Давай жерти! Добром прошу… Бо пошкодуєш!  Мені й твої костамахи в горлі не застрянуть.

Відьма хоч і хмикнула презирливо, все ж поквапно відступила на крок. З тими перекиднями ніколи нічого до пуття не відомо. В будь-яку мить сказитися можуть.

–  Хіба ж я що? – озвалася примирливо. – Заходи… Тільки ж у мене, як виметено… Піч і та третій день не топлена… Нездужаю я щось. Стара стала, немічна.

Далі вона не встигла доказати, бо кількома дужими стрибками  перкидень опинився поруч, штурхонув її у груди так, що відьма шкереберть залетіла у хижу, і сам увійшов слідом. Невдача таки розлютила його до краю, і він радий був зірвати зло на будь-кому.

Переступивши поріг відьминого житла, втратив би апетит і найбільший ненажера. І то лишень від одного вигляду, не згадуючи про «чарівні» пахощі котячого лайна, застарілого поту і чогось такого, що краще й не знати. Бо хижа – геть уся: і стіни, і стеля, і єдине підсліпувате, не мите од віку віконечко, ба, навіть підлога – як килимом була густо обплетена павутинням, по якому сновигали туди-сюди або й сиділи непорушно десятки, сотні, а мо’, й тисячі павуків. Від малесеньких – завбільшки з вушко швецької голки до – величезних, не менших за гусяче яйце, страхіть.

Та Юхим був розлючений і голодний. І роздратований перед неминучою зустріччю з невдоволеною богинею. Розчарованою в ньому як  помічникові!  – Бр-р… –  Юхим аж здригнувся й мимоволі увібрав голову в плечі.                                                            

Пробираючись через той живий килим до столу, вовкулака блискавичним рухом упіймав одного з найбільших мохначів і відправив собі до рота. Решта ж, спостерігши жахливу долю свого родича, так і приснула на всі боки.

На грубому, абияк, на живу нитку збитому з неструганого обапола, столі павутиння було не менше. Воно встеляло стільницю, обплутувало єдину щербату олов’яну миску і глиняний кухоль. Скидалося на те, що за відьминим столом не збиралися на трапезу більше року чи двох.

- Так, – протягнув вовкулака, важко опускаючись на ослін, що аж застогнав під ним. – З харчами у тебе й справді не густо…

- А я що казала, – простогнала Мара, важко підводячись з долівки. – Третій день…

- Чув, чув, – урвав її перекидень. – Нездужаєш і таке інше. Краще не мороч мені голову, старе одоробло. Востаннє по-доброму прошу! Бо сам знайду. Може, я й виглядаю на дурного, але ні розуму, ні нюху не втратив. Три дні вона не їла. Х-хе. Та ти й півгодини не просидиш спокійно – якщо кісточку не посмокчеш, то пиріжок проковтнеш.

Він повів лихим оком по хижі й затримав погляд на древній сові, що мирно дрімала на печі. Од старості птах був уже геть глухим, і через те зчинений гармидер не міг потривожити його сну.

- Почну сніданок з пернатої дичини… Воно хоч і данє, як біда його знає що, але мені не вперше. Харчами не перебираю. Мало буде – упіймаю твого Чахлика. Хто-хто, а цей котяра за іншого кабана тлустішим буде. Досі дивуюся, як миші й пацюки ще й досі його на ковбаси не переробили. А потім… – він тицьнув пальцем у стару, – і твоя черга настане, бабусю. Віриш – ні? – вовкулака клацнув зубами, що і в його людській подобі були не гіршими за звірячі. – Чи, думаєш я жартую?

- О-хо-хо, – зашамкотіла відьма. – Ну що мені, бідній, робити з таким гостем… Грабуй, холеро… Забирай останнє, що на тризну зберігала… Щоб ти вдавився моїми харчами!

 Зігнувшись і покректуючи, вона полізла під лежанку обабіч печі. Та вовкулака лиш чекав, аби відьма показала свою схованку. То ж миттю опинився поруч і запустив руку вглиб, не звернувши уваги на те, що стара не надто й опирається. А далі Юхимові стало вже не до того… Різкий пекучий біль гострими зубами вчепився йому в зап’ястя, і вовкулака, збагнувши, що трапилося, аж завив од люті. Сіпнувся було за відьмою, але та вже завбачливо відступила у найдальший куток і лиш вдоволено хихотіла з безпорадності такого дужого чоловіка.

- Роздеру! – гарчав перекидень. Він рвонувся так, що благенька лежанка розсипалася купою трісок, зате новий, кований на ведмедя капкан тримав міцно. А товстелезний ланцюг ховався у підлозі і зникав десь назовні. – Відьма проклята! Ну, постривай же!  От виберуся – кісточок не залишу! Жартувати собі зі мною надумала? Я ж тобі покажу забавку!… Ану, звільни руку! Карга стара! Кому кажу!  Як не відпустиш добром, то пожалкуєш, що й на світ народилася!!! На малюсінькі шматочки роздеру! У-у-у! – він аж завив від безсилої люті на Мару і самого себе, що так безглуздо попався.

- Е-хе-хе, – закректала та, – дурний ти, Юхиме… Хто ж так у гості приходить? Ні – драстуйте господині. Ні – гостинця… Увірвася бурею, усе потрощив. Мене, немічну, скривдив. Усіх пожерти обіцяв. Оно й тепер – на прив’язі сидиш, а й далі лаєшся, погрожуєш… Ні, щоб з ласкою, з перепросинами. Доведеться тебе повчити гарним манерам. Хоч трішки… Потім сам спасибі скажеш.

Де й узявся батіг в руці старої. Засвистів, зазміївся в повітрі й упав на плечі перекидня. Ще й з такою силою, що Юхима аж на коліна кинуло. А рубець на тілі одразу кров’ю приснув. Завив перекидень, заметався… Та не його воля була з цупкого заліза вивільнитися. Не простий мусив бути капкан! Певно, без відьомських чар не обійшлося. І вдруге свиснув батіг, вириваючи зойк з вишкіреного рота, і втретє…

Вовкулака спершу вив, гарчав, грозився роздерти стару, потім уже й добром просив, але не допомагало нічого. Відьма знай лиш раз по разу розмірено змахувала батогом і тихесенько хихотіла за кожним ударом, що мимоволі виривав зойк болю з уст чоловіка. Юхим спробував перекинутися на вовка, але щось не давало, і він мало не скавулів од болю і приниження.

- Годі ж бо, годі…

Відьма лиш посміхалася мовчки.

Такої насолоди від чужих мук Мара