Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

та й каравани були старенькими, брудними, запорошеними. Клаудіюс із цікавістю розглядав ці брудні вагончики на колесах, і раптом помітив, як в одному з них відчинилися дверцята і назовні вигулькнув нечесаний, голий по пояс стариган. Почув, як там же, десь поруч із старим, загавкав собака. Побачив димок, що підіймається звідкілясь з-за будиночків-караванів. Клаудіюса взяла цікавість.

— Це також Лондон? — спитав він англійською мотоцикліста, нахилившись уперед і майже вклавши своє запитання в праве, затулене шоломом вухо.

Та мотоцикліст почув.

— Так, це ще Лондон, — підтвердив він.

Коли поле, зайняте містечком мобільних будинків, залишилося позаду, мотоцикліст пригальмував та обережно в’їхав у відкриті ворота наступної обгородженої території. Зупинився біля складених у три поверхи один на одного морських контейнерів.

Клаудіюс зістрибнув із мотоцикла і розім’яв ноги.

Водій, не знімаючи шолома, притулив свій двоколісний транспорт до контейнера, потім жестом закликав Клаудіюса за собою.

Вони пройшли метрів із п’ятдесят, після чого мотоцикліст зупинився, стягнув із голови шолом і обернувся до Клаудіюса.

— Ми зарано, доведеться чекати, — сказав він.

— А як тебе звати? — спитав литовець.

— Адам, — неохоче відповів хлопець.

Через хвилин п’ятнадцять на територію заїхала крита вантажівка. Чорношкірий водій доїхав до крайніх синіх контейнерів із написом «Maersk». Там зупинився, вийшов із кабіни. Побачивши двох чоловіків, котрі наближаються до нього, привітно махнув рукою.

Вони втрьох скинули з вантажівки на вкриту сніжком землю кілька десятків чорних сміттєвих мішків, щільно зав’язаних і не дуже важких. Машина поїхала. Адам розв’язав пластиковий мішок, клацнув витягнутою з кишені комбінезона запальничкою та засунув її палаючу всередину мішка. У повітрі запахло паленим папером.

— Це все нам треба спалити? — спитав Клаудіюс, дивлячись на звалені на землю мішки.

— Ага.

— То краще висипати все в купу і...

— Якщо висипати, то частина згорить, а частина полетить за вітром, — спокійно пояснив Адам. — А наше завдання — щоб усе згоріло.

— А що це? — поцікавився Клаудіюс.

— Бухгалтерія, — Адам стенув плечима. — Цифри, літери, печатки...

— Ага, — кивнув Клаудіюс. — А я думав, що тепер уся бухгалтерія в комп’ютері зберігається!

— Зазвичай так. Тобто «біла» — в комп’ютері, а «чорна» ось так, на папірцях.

— «Чорна»? — здивувався Клаудіюс. — В Англії?!

— А яка різниця: в Англії чи Угорщині?! — усміхнувся білявий Адам. — Глобалізація — штука серйозна! Я в Будапешті барменом працював, то у нас по «чорній» бухгалтерії в тридцять разів більше грошей проходило, ніж по «білій»! Але «чорну» після всіх розрахунків і ділення знищують, а «білу» зберігають. По цих папірцях, вочевидь, уже все поділили! Хоча я собі пакетик такого сміття забрав би, — Адам запитально зазирнув у вічі Клаудіюсу. — Часу вільного вистачає. Можна вивчити, розуму набратися! «Чорний бухгалтер» — класна професія!.. Ти ж мовчатимеш, якщо я один мішечок візьму собі?

Клаудіюс завмер. Він згадав напуття Тані.

— Мені сказали, щоб я за тобою стежив, — зізнався він. — Щоб ти нічого звідси, — він кивнув на чорні мішки, — не взяв...

— А мені сказали: стежити за тобою, щоб ти нічого не взяв, — розвів руками Адам. — Та мені байдуже! Якщо хочеш, можеш узяти!

У розмові зависла пауза. Адам, зачекавши ще з хвилину на відповідь Клаудіюса і не дочекавшись, розв’язав другий мішок, витягнув звідти кілька аркушів паперу, пробіг поглядом. Потім підпалив один із них запальничкою і підніс вогонь до документів, що стирчали з горловини чорного пластикового мішка.

— А ти ким у себе вдома працював? — знову обернувся він до напарника.

— Діджеєм, вантажником на пивзаводі. Батькові допомагав — у нього автомайстерня. На курси масажистів хотів піти...

— О-о! А навіщо тоді поїхав?

— У нас, у Литві, жодної перспективи...

— Що, масаж робити нікому?! — Адам реготнув. — Перспектива, вона для тих, хто залишається. А їдуть за мрією! Зазвичай — за безперспективною.

Поки сичав полум’ям другий лантух, перший здувся, пластикова шкіра на ньому розплавилася і розповзлася, а наостанок ще й спалахнула синім полум’ям. Зотлілий і згорілий папір ще димів.

Адам зі знанням справи взявся за ті мішки, щоразу, перед тим, як запустити всередину вогонь, витягуючи з них і переглядаючи швидким поглядом ближні до горловини документи. Передостанній мішок своїми папірцями викликав у нього неприхований інтерес. Перші ж витягнуті документи після короткого ознайомлення він закрутив у рурку і засунув за пазуху комбінезона. Туди ж він засунув через кілька хвилин ще одну паку паперів, вже не скручуючи їх, позаяк стосик виявився ґрунтовнішим. Відсунувши розкритий мішок убік, узявся за останній. Сунув усередину палаючу запальничку. А передостанній мішок після цього зав’язав, підняв, ніби приміряючись до його ваги, поплескав по боках, ніби підрівнюючи і утрамбовуючи вміст.

На Клаудіюса він більше уваги не звертав. Та й сам Клаудіюс раптом збагнув досконалу необов’язковість своєї присутності. Навіщо йому підкинули цей заробіток? Із гуманізму? Адже білявий Адам і сам би міг впоратися зі знищенням мішків із непотрібними папірцями.

Спантеличений, він стежив за вилітаючим із відкритої горловини мішка димом. Вітер, що набирав до вечора потуги, розривав цей легкий димок на шматки, змішував із повітрям. І ось уже смак диму осідав на язик, лоскотав ніздрі Клаудіюса. Цей же вітер став розсипати по мерзлій землі паперовий попіл, і не було вже поруч білого снігового покрову, що знайшов їх тут. Ранні зимові сутінки додали непривітної похмурості в барви, якими були пофарбовані контейнери. Клаудіюсу захотілося виїхати звідси якнайшвидше. Занепокоєння, яке виникло в душі, навіть не намагалося пояснити причину своєї появи. Необов’язковість своєї присутності в думках Клаудіюса поступово трансформувалася у відчуття повної своєї недоречності тут, у цьому дивному безлюдному місці.

— Послухай! — голос Адама змусив Клаудіюса сіпнутися. — Я все одно старший. Адже це я тобі маю заплатити!

Й Адам простягнув напарнику кілька банкнот.

— Ось, п’ятдесят фунтів за роботу, — продовжував він повільно. — А ось це — десять фунтів на дорогу додому. Утрьох із мішком ми на байку не помістимося. Ти пройдеш до містечка знедолених, а там навпроти в’їзду по інший бік дороги є зупинка. Автобус ходить щогодини, довезе до метро. Там уже розберешся!

— «Містечко знедолених?» — перепитав Клаудіюс.

— Білі «каравани» за парканом...

Клаудіюс згадав, кивнув.

Адам зміцнив стягуючими ременями чорний сміттєвий мішок на задній частині сидіння. Натягнув на голову шолом, одягнув рукавички і махнув напарнику рукою.

Червоний задній вогник мотоцикла хитнувся ліворуч і зник за крайніми, збудованими в три поверхи контейнерами. Звук двигуна також зник. А вітер став ще сильнішим, і вже щоками та носом