Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Переді мною — ніхто інший, як сам Ярощук-молодший...

Той самий зухвалий студент, який постійно порушує мої особисті кордони. Той, хто раптово притиснув мене до стіни після лекції та спробував поцілувати без дозволу. Той, чия присутність на заняттях змушує мене нервуватися через його надмірно відверту поведінку.

— О, Сабріно, — його брови злітають угору в щирому подиві. — Яка несподівана зустріч. То що там про суперечку?

Я відчуваю, як щоки заливає рум'янець. За спиною лунає приглушений сміх Кіри, яка, мабуть, уже зрозуміла, в яку ситуацію мене відправила.

— Я... вибачте... це помилка, — бурмочу я і розвертаюся, щоб якнайшвидше втекти.

— Стривайте, — його голос зупиняє мене. — Може, все ж розкажете, про що була суперечка? Зізнаюся, мені стало цікаво.

Я завмираю на місці, не знаючи, що робити. Втеча здається найкращим варіантом, але щось у його голосі — якась незвична м'якість — змушує мене повернутися.

— Це... це дурна суперечка, — намагаюся відмахнутися, все ще не дивлячись йому в очі.

— Дурних суперечок не буває, — він легко посміхається. — Особливо якщо вони змушують таких серйозних викладачів підходити до незнайомців у барі.

Я нарешті підводжу погляд. В його очах танцюють іскорки веселощів, але немає звичної зухвалості.

— Моя подруга вважає, що я... надто передбачувана, — зітхаю я. — І я мала довести зворотне, познайомившись із кимось у барі.

— І вона обрала мене? — він киває в бік столика, де сидить Кіра. — Цікавий вибір.

— Вона не знала, хто ви, — швидко додаю я. — Це просто... збіг.

— Збіг? — він підсуває до мене чашку кави. — Може, це доля? Присядете?

Я розгублено дивлюся на порожній стілець поруч, і час ніби завмирає. Мої пальці мимоволі перебирають тканину сукні, а думки хаотично кружляють у голові. За спиною долинає приглушене хихикання — Кіра, моя "найкраща подруга", певно, вже тішиться своєю маленькою перемогою, спостерігаючи за моїм збентеженням у цій незручній ситуації.

— Послухайте, Ярощук... — починаю я суворо.

— Назар, — перебиває він. — Тут не університет. І ви не в аудиторії.

— Саме тому я маю піти, — твердо відповідаю. — Це... непрофесійно.

— А ви завжди професійна? — він нахиляє голову набік. — Навіть коли сперечаєтесь із подругами і підходите до незнайомців у барі?

Його слова влучають у ціль. Я відчуваю, як моя рішучість похитнулася.

— Одна кава, — каже він тихіше. — Просто кава. Без жодних зобов'язань.

Я дивлюся на його простягнуту руку, на чашку кави, що парує, і раптом розумію — я втомилася бути передбачуваною. Втомилася завжди робити те, що від мене очікують.

— Добре, — кажу я, перш ніж встигаю передумати. — Одна кава.

Коли я сідаю навпроти нього, його обличчя осяває щира посмішка. Не та зухвала, яку я звикла бачити в аудиторії, а інша — тепла і якась... вразлива.

— Слухай... — Назар раптово стає серйозним, і його голос звучить тихіше. — Я хотів би вибачитися за той... інцидент в аудиторії.

Я напружуюсь, відчуваючи, як серце починає битися частіше. Не очікувала, що він сам порушить цю тему.

— Той поцілунок... це було неприпустимо з мого боку, — продовжує він, уважно дивлячись мені в очі. — Чесно кажучи, сам не знаю, що на мене найшло. Але це було неправильно, і я справді шкодую.

Я повільно видихаю, відчуваючи, як частина тягаря спадає з плечей. Його щирість несподівана, але приємна.

— Думаю, для всіх буде краще, якщо ця ситуація залишиться між нами, — додає він. — Не хочу створювати незручності ні тобі, ні собі.

— Згодна, — киваю я, відчуваючи полегшення. — І... дякую за вибачення. Це багато означає.

— То може... почнемо спочатку? — він простягає руку. — Привіт, я Назар. Просто хлопець, який п'є каву в барі.

Я не можу стримати усмішку, спостерігаючи за цією його спробою розрядити атмосферу. Відчуваю, як напруга, що супроводжувала мене останні дні, поступово розсіюється.

— Привіт, — потискаю його руку. — Я Сабріна. Просто дівчина, яка програла суперечку подрузі.

Ми обоє сміємося, і я розумію, що вперше за довгий час почуваюся по-справжньому комфортно в його присутності. Можливо, ця випадкова зустріч у барі — саме те, що було потрібно, щоб нарешті залишити незручне минуле позаду.

Він дивиться на годинник і зітхає.

— На жаль, мені скоро треба йти, — каже Назар, допиваючи каву. — Але... може, обміняємося номерами?

Я вагаюся. Обмінятися номерами зі студентом — це перетнути ще одну межу. Але ж він має рацію — тут не університет. І після його щирих вибачень все виглядає інакше.

— Просто як друзі, — додає він, ніби читаючи мої думки. — Без жодного тиску.

Я киваю і дістаю телефон. Можливо, іноді варто дати шанс неочікуваним поворотам долі.

— Але це не змінює того, що в університеті ми зберігаємо професійні стосунки, — нагадую я, вводячи свій номер у його телефон.

— Звісно, — він усміхається. — Я все розумію.

Повертаюся до столика, де на мене чекає Кіра з очима, що світяться від цікавості.

— Ну? — вона підстрибує на стільці. — Розказуй! Він такий красунчик, правда? І як все пройшло?

— Кіро, — я важко зітхаю, — це Ярощук.

— Який Ярощук? — вона хмуриться, а потім її очі раптом розширюються. — Стоп. ТОЙ САМИЙ Ярощук? Твій студент, який...

— Саме той, — перебиваю я, поки вона не почала згадувати всі подробиці.

— О. МІЙ. БОГ! Це ж просто доля! Я не можу повірити! І ти обмінялася з ним номерами? Сабріно, ти ж розумієш, що це знак згори?

— Це не знак, — закочую очі. — Це катастрофа. І взагалі, ти мене підставила.

— Підставила? — вона театрально хапається за серце. — Я щойно влаштувала тобі зустріч з найгарячішим жеребчиком! Ти бачила його плечі? А його усмішку? І ти ще називаєш це катастрофою?

— Він мій студент, — шиплю я.

— Він твій МАЙБУТНІЙ ЧОЛОВІК, — парирує Кіра. — І тільки спробуй сказати, що він тобі не подобається.

— Ти неможлива, — зітхаю я.

— А ти дурепа, — вона крутить пальцем біля скроні. — Такого жеребця відпускати... Це ж треба бути такою правильною! Він же явно небайдужий до тебе.