Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

першому поверсі – вони всі відчинялися назовні. Після того підсунув до стін тюки сіна з сусіднього каретного сараю, облив їх гасом і підпалив. Спершу вони, холера, через дощ горіли погано, і я боявся, що поліцаям, які намагалися вибити двері та вікна, вдасться вибратися, але нарешті сіно спалахнуло, і спалахнуло так, що всі всередині затихли. Перш ніж полум'я охопило весь дерев'яний будинок, один із поліцейських вистрибнув із вікна другого поверху. Але там зустрівся з моєю сокирою. Згодом мені довелося піти, бо люди почали збігатися, але зсередини ніхто не втік – будівля згоріла повністю. Вони навіть не могли порахувати тіла. А мене на районі оточила пошана. Мене ніхто не здав – страх дав мені неймовірну владу. Це через ту сокиру. Нові поліцаї відразу відчули, як треба жити, але такий уклад їх влаштовував. Я керував округою і платив їм данину. За всіх. А всі – повії, звідники, кишенькові злодії, скупники краденого, злодії і злодійки, шахраї і обманщики, корчмарі і крамарі – платили мені. Не буду приховувати, що для того, щоб всі колеса нормально крутилися, доводилося не раз їх змащувати. Сокира не іржавіла. Я відчував себе всемогутнім – і це була моя помилка. В один день я втратив усе. Навіть сокиру.

Я помилявся, вважаючи, що поліція була задоволена цим укладом. Не пасував він і околиці. Вони змовилися за моєю спиною, і одного разу ввечері, коли я лежав у ліжку з чотирма повіями, вони увірвалися до моєї кімнати, зв’язали мене (двоє з них, правда, більше не піднялися з підлоги) і вивезли за місто. Це вже була домовленість – поліція мене спіймала, але віддала бандитам. Влада не хотіла, щоб справа дійшла до суду, я занадто багато знав. Типи, які вивезли мене за місто, завжди мене ненавиділи – за мій фарт в справах – але це був перший раз, коли вони змогли помститися. Мене привезли до старої цегельні, де я колись переховувався. Піддавали тортурам і пили всю ніч. Вранці лахміття мого виснаженого тіла кинули в підвал і лягли спати. Коли я впав у воду – бо в підвалі було з півметра води – я прийшов до тями. Мені знадобилася година, щоб оговтатися, а потім я нарешті зміг вибратися й підкрастися до шафи, де — з давніх-давен — лежав хлопчачий одяг, бритва й кілька монет. Я переодягнувся, взяв гроші та бритву та й утік через поле. Я був занадто слабкий, щоб відразу помститися. Тому лише купив у селянина нормальний одяг і мовчання за жменю монет.

Я сховався в копиці сіна в полі і там лікувався три дні. Було зрозуміло, що до міста нема по що повертатися – мене знала кожна собака. Я б навіть не пройшов за рогатки, і мене б схопили. Я переїхав до маленького містечка за тридцять кілометрів. Оскільки я вже був хлоп великий, незважаючи на всі пережиті страждання, мене взяли кочегаром до парової машини на місцевій лісопилці. Працював, непогано заробляв, жив у коваля – за допомогу. А в суботу ввечері йшов пішки на вокзал і їхав до СВОГО міста. Після кожного візиту я міг вирізати ще один хрестик на узголів’ї ліжка – я потрошив своїх переслідувачів. Деяких буквально – до того, як позбавити їх життя. З усіма розібрався за півроку. І ніхто не міг мене виявити, тому що я завжди повертався випадковими, проїжджими возами – не залишаючи слідів. Ну, за винятком одного – наприкінці я перерізав горла всім своїм жертвам бритвою. І забирав одне вухо. На вічну пам'ять. Минуло ще півроку, я більше не їздив у місто – не було сенсу. А точніше – по кого. Усі їхні паскудні душі пішли до диявола. А мені – їхні вуха. Я заспокоївся, тяжко працював. Здавалося б, все погане позаду. Але ні – одного разу діти коваля перешукали мої речі в коморі, поки я був на роботі. Знайшли закопчені в кузні вуха. Коли я повернувся, мене вже чекали четверо поліцаїв. У них в руках була зброя, дати опору я не міг.

Вони відвезли мене до міста, яке я колись покинув. Поліцейські були незнайомими — вони не знали, що повинні були застрелити мене "під час спроби втечі". Ці місцеві хотіли виправити помилку – кинули мене в загальну камеру, де мені в товариші дали найстрашніших злочинців. "Випадково" озброєних ножами та бритвами. У бійці я ледь не втратив праву долоню, але вижив, і навіть – коли один з поліцаїв прийшов перевірити, чи я мертвий – мені вдалося вдарити його ножем, відібраним у моїх невдалих убивць, і втекти з тюрми. Це було неважко, тому що, мабуть, угода між поліцією та бандитами полягала в тому, що після мого вбивства вони "втечуть" — охоронці сиділи у своїй кімнаті, абсолютно не пильнуючи ні ґрат, ні воріт. Згодом я сховався у підвалі для овочів у чиємусь городі. Цілий тиждень я сидів там – їв ріпу, моркву і пив воду з калюжі, яка утворилася на підлозі біля дверей. Через тиждень, коли я вирішив піти, будучи впевненим, що про мене всі забули, двері раптово відчинилися і ввійшов заможний на вигляд чоловік у котелку. У нього в руках був пістолет, тому я нічого не міг йому зробити. Він запропонував мені поговорити…

[бракує близько десятка сторінок, збереглися лише нерозбірливі уривки]…

З тих пір, як я переїхав до столиці, у мене все непогано. Мене розмістили у фотостудії, щоб я навчився ремеслу. Моя нова професія мені подобається, тому що вона дуже поглинає мене…[…]

– Неймовірно! – графиня Віра Звольська мимоволі підвищила голос.

Ті, що сиділи в кав'ярні з докором дивилися на двох дівчат, що сиділи за столиком біля вікна. Зофія продовжила розмову… Про зустріч на вокзалі, про сьогоднішній quid pro quo[12]… Заінтригована брюнетка наполовину підвелася зі стільця, щоб краще чути слова співрозмовниці.

Панна Зося зустріла свою подругу з пансіону на Краківському передмісті, коли, приголомшена після того, як якийсь денді-іноземець ляснув її по руці, напівпритомна, брела, куди очі дивляться. Звольська запросила її до сусідньої кав’ярні "Кава у Бржезеньської" на вулиці Козиній, де часто концертував Фредерік Шопен. Вони сіли, замовили каву та птіфури, щоб – після кількох початкових "ох" і "ах" (Ти так, ох, чудово виглядаєш! Ти, ах, стала такою гарною…) – Зофія першою розповіла про свої останні пригоди. Обидві, прекрасні, мов ранок, і граціозні, як лані, вони представляли різні