Читати книгу - "Очі Лісу, Денис Ряполов"

— Люблю ліс, — Катя знизила плечима. — Повітря, кольори, запахи.

— Ну, я теж це люблю, але не настільки, як ти…

Катя посміхнулася:

— Я знаю. Тоді чому ти погодилася їхати зі мною?

Мілана махнула рукою:

— Хочу відпочити від декого…

— Знову посварилися?

— Угу, — Мілана сьорбнула кави.

— Не набридло сваритися? Ви ж це постійно.

— Та набридло, ось я і звалила, щоб відпочити та сил набратися, переосмислити те, що відбувається.

— Розумію, — Катя кивнула. — Ліс допоможе.

— Справді?

— Мені допоміг.

Мілана піджала нижню губу, протягнула руку до подруги та вхопила її за долоню:

— Все буде гаразд, мала.

— Я знаю, — та кивнула. — Я знаю.

День минув у довгих прогулянках із перервами на посиденьки у різних кафе та парку.

У сутінках, коли сонце повільно ховається за будинками, Івано-Франківськ перетворювався на казкове місто. Вуличні ліхтарі, вітрини кафе та магазинів, лампи у вікнах будинків наповнювали вулиці справжньою магією.

Катя та Мілана сиділи на головній площі міста. Навколо гуділа молодь, десь поряд грали вуличні музики.

— Я знаю цей танець, він називається «Гречаники», — Катя повернулася до музик.

— Не мій стиль, — Мілана посміхнулася, але прислухалася.

— А мені подобається, — Катя хитала головою в ритм танцю.

Мілана глибоко вдихнула вечірнє повітря, наче хотіла відчути та зберегти магію вечора:

— Тобі подобається Франик?

— Красиве місто, час тут пливе якось повільніше, ніж у Києві.

Вони подивилися на людей навколо: хтось сидів та вів бесіди, хтось гуляв, спокійно та неквапливо.

— Це точно, — Мілана позіхнула.

— Ходімо в номер, — Катя встала та потягнулася від довгого сидіння на місці.

— Угу, щось я втомилася за сьогодні.

Обіймаючи одна одну, вони повернулися в хостел. Поки Мілана наносила на обличчя чергову маску, Катя встигла почистити зуби та влягтися в ліжко. Вона лежала і дивилася у вікно, за яким було чутно, як повз проїжджали одинокі авто.

— Нарешті, — в кімнату зайшла Мілана. — Краса, я тобі скажу, це довго і дорого.

Вона заскочила в ліжко та одразу ж взяла в руки мобільний, потім схаменулася та кинула його на ковдру на кріслі.

— Не будемо псувати такий чудовий день, так?

— Так, — погодилася Катя.

Вони вимкнули світло і в кімнаті стало темно, тільки тоненькі смуги світла над шторами.

Дівчата мовчали. Мілана зціпила руки в замок і поклала на них голову.

— Ти сумуєш за мамою? — почувся її голос.

— Вже два роки пройшло, а сумую, наче вона тільки вчора зникла, — відповіла

Катя.

— Скажи, що ти пам’ятаєш останнє про маму?

— Що злилася на неї постійно, бо вона була така дивачка, не така, як усі інші.

— Злилася?

— Так, пам’ятаю, як ми гуляли парком, і вона підходила до дерев та розмовляла з ними або ж дуже засмучувалася, коли бачила у дерев поламані гілки, — Катя відвернулася від вікна і подивилася на подругу.

— Все одно вона була класна, — сказала Мілана.

— Так… вона була класна, — зітхнула Катя.

— Думаєш, її колись знайдуть?

— Я сподівалася, що відчую щось — що вона жива і десь поряд, що вона повернеться. Але я нічого не відчуваю, тільки сум…, — Катя запнулася і трохи згодом додала, — і злість.

— Ох, подруго, — Мілана міцно обійняла її. — Ти ж моя печаль!

— Відпусти! Ти мене задушиш! — Катя, сміючись, вирвалася з її обіймів.

— Гаразд, не метушися! А то наша адміністраторка ще подумає чогось такого, чого їй думати не слід, — Мілана засміялася.

Сміх поступово розсіявся по кімнаті.

— Надобраніч, — сказала Мілана та відвернулася.

— І тобі, — Катя позіхнула та закрила очі.

***

Старий червоний фольксваген повільно підіймався в гору. Десь внизу і позаду залишилася Ворохта. Катя та Мілана сиділи на задньому сидінні та наперебій розповідали про їх минулорічні пригоди в горах. Водійка, жінка років п’ятдесяти, посміхалася і поверталася до них кожного разу, коли дівчата починали голосно сміятися.

Дорога ставала крутішою, будиночки зустрічалися все рідше.

— Ну все, дівки, далі я вас не повезу, — жінка зупинила машину. — Куди йти, знаєте?