Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

оголошень, у якому йшлося, що італієць шукає носія англійської для мовної практики. Відразу під його заявкою була ще одна точнісінько така ж — слово в слово і навіть шрифт той самий. Відрізнялися вони тільки контактною інформацією. В одному повідомленні було вказано е-мейл якогось Джованні, інше — підписане незнайомцем на ім’я Даріо. Втім, домашній телефон був однаковий.

Дослухавшись сильного голосу своєї інтуїції, я відповіла відразу обом чоловікам і запитала італійською: «Ви брати?»

Перший відписав Джованні, виклично ствердивши: «Навіть краще, ми близнюки».

Звісно, що значно краще. Як з’ясувалося згодом, це були високі чорняві красиві й геть однаковісінькі двадцятип’ятирічні близнюки з такими великими карими вологими італійськими очима, що я відразу здалась. Після нашого знайомства у мене виникли серйозні сумніви щодо мого рішення протягом року дотримуватися целібату — чи не занадто воно поспішне? А що, як суворо дотримуватися целібату, зробивши виняток лише для двох вродливих двадцятип’ятирічних італійських близнюків? Це мені нагадало мого друга — вегетаріанця, який, проте, їсть бекон. Але я вже написала у статті до «Penthouse»: «У мерехтливому світлі запалених свічок десь у римському кафе неможливо було встановити, чиї руки пестять…»

І все-таки — ні.

Ні, і ще раз ні.

Я обрубала свою фантазію на півслові. Не час зараз шукати любовних пригод і (ніч найтемніша перед світанком) ще дужче ускладнювати своє й так заплутане життя; зараз винятково пора пошуку зцілення та миру, що приходять лише з усамітненням.

Утім, на той момент, а це була середина листопада, ми зі сором’язливим старанним Джованні стали добрими друзяками. Стосовно ж Даріо — пристраснішого брата — то я познайомила його зі своєю чарівною маленькою шведською подругою Софі, і те, як вони проводили свої римські вечори — ще один спосіб взаємного навчання. Але Джованні і я, ми тільки розмовляємо. А ще — їмо і розмовляємо. І так минає багато чарівних вечорів поспіль: ми ділимося піцою та знаннями, делікатно виправляючи граматичні помилки одне одного, і сьогоднішній вечір не виняток. Чудовий вечір нових ідіом і свіжої моцарели.

Уже північ. Туман. Джованні проводжає мене до моєї квартири вузькими римськими вуличками, що так природно в’ються довкола старовинних будинків, наче змійки-струмки у тінистих кипарисових гаях. І ось ми вже стоїмо біля вхідних дверей. Обличчям одне до одного. Джованні сердечно мене пригортає. А це вже прогрес, бо перші тижні він лише тиснув мені руку. Думаю, якби я залишилась в Італії на найближчі три роки, то, можливо, він би і наважився мене поцілувати. Втім, чому не спробувати поцілуватися просто зараз, цього ж вечора, отут, перед дверима будинку… досі є шанс… я про те, що наші тіла досі притиснуті одне до одного під місячним світлом… і, звісно, це було б жахливою помилкою… але ж ось вона, слушна нагода зробити це просто зараз… ось він нахилиться і… і…

Ні.

Він випручується з обіймів.

— Добраніч, моя люба Ліз, — каже він.

— Buona notte, caro mio, — відповідаю я.

Підіймаюсь сходами на свій четвертий поверх сама- самісінька. Входжу у свою маленьку квартирку-студію, сама самісінька. Зачиняю за собою двері. Ще одна самотня ніч у Римі попереду. Ще одна довга ніч у ліжку, де поруч не буде нікого і нічого, крім двох італійських словників.

Я сама. Геть сама. Цілковито сама.

Осягаючи цю реальність, я скидаю свою сумку, опускаюсь на коліна і притискаю чоло до підлоги. І там я складаю Всесвіту свою гарячу молитву вдячності.

Спершу англійською.

Потім італійською.

А потім — щоб надійніше — санскритом.

2

 

І поки я ще там, на підлозі, у молитвах, дозвольте мені затриматись у цій позиції і повернутися на три роки до того моменту, з якого і почалась уся ця історія; моменту, який заскочив мене саме у такій позі — навколішки, на підлозі, у молитві.

Хоча все решта у сцені трирічної давнини було геть інакше. Тоді я була не в Римі, а у ванній кімнаті на другому поверсі великого будинку, що ми його разом із моїм чоловіком недавно купили у передмісті Нью-Йорка. Холодний листопад, близько третьої ночі. Чоловік спить у нашому спільному ліжку. А я ховаюсь у ванній уже сорок сьому ніч поспіль і ридаю так само, як усі попередні ночі.

Ридала я так сильно, що на кахляній підлозі ванної кімнати утворилося велике озеро зі сліз і сопель, справжнє Озеро Смутку (якщо хочете), сповнене сорому, страху, непорозумінь і горя.

Не хочу більше бути заміжньою.

Я старанно намагалася не зізнаватися собі в цьому, хоча правда наполегливо стукалась у мої двері.

Не хочу більше цього шлюбу. Не хочу більше жити в цьому великому будинку. Не хочу мати дітей.

Але я ж повинна хотіти дітей. Мені — тридцять один. Ми з чоловіком разом уже вісім років, а одружені — шість, ми все своє спільне життя будували на загальноприйнятих засадах — от коли нам стукне тридцятка, я нарешті захочу осісти і завести дітей. До того часу — ми обоє на це сподівалися — мені обриднуть подорожі і я з превеликою радістю поселюсь у просторому будинку, ущерть наповненому приємними клопотами, дітьми і ковдрами ручної роботи, з садом і смачним рагу, що булькає на плиті (це досить точно відтворює ідеальну картинку моєї мами і ще раз промовисто доводить, як важко мені було відділитися від тієї могутньої жінки, яка мене виростила). Але я з жахом виявила, що анітрохи всього цього не хочу. Натомість, коли мені минало двадцять вісім, потім двадцять дев’ять, і крайній термін тридцять уже маячив переді мною, мов смертний вирок, я зрозуміла, що геть не бажаю вагітніти. Все чекала, що ось-ось настане мить, коли мені захочеться дитину, але вона ніяк не наставала. А я таки добре знаю, що це — прагнути чогось по-справжньому, повірте. Знаю, як воно — відчувати бажання всередині себе. Втім, його там не було. До того ж мені в’їлися в пам’ять слова моєї сестри, коли вона годувала грудьми свого первістка: мати дитину — це як зробити собі тату на обличчі. Ти мусиш бути стовідсотково впевнена, що це саме те, чого ти на-справді хочеш.

Як можна взяти і відмотати все назад, дати задній хід? Усе в нас начебто йшло за планом. Настав той час і рік. Ми намагалися зачати дитину вже протягом кількох місяців. Але поки що нічого не виходило (крім психосоматичних нападів уранішньої нудоти, коли я — у майже саркастичній пародії на вагітність — щоранку нервово вибльовувала сніданок). І щоразу, коли починалися місячні, я опинялась у ванній і крадькома шепотіла — дякую, дякую, дякую, дякую за ще один місяць життя.

Я намагалась переконати себе, що це нормально. Всі жінки, стараючись завагітніти, скоріш за все, почуваються так само, вирішила я, «амбівалентно» — слово, яке я використала для змалювання цього стану, замість значно точнішого — «паралізовані страхом». Я щосили переконувала себе, що мої почуття типові, ігноруючи факти, що свідчили протилежне — як-от знайома, яку я випадково зустріла минулого тижня і яка щойно довідалась, що нарешті завагітніла