Читати книгу - "Під скляним ковпаком"

розповідала, що в її коледжі всі так дбали про стиль, аж у всіх дівчат сумочки були з тієї ж матерії, що й одяг, тож вони мусили, перевдягаючись, щоразу добирати сумочку до вбрання. Ця деталь мене вразила. За нею ховався цілий світ чудесного, до дрібниць довершеного декадентства, яке притягувало мене магнітом.

Єдиним, за що Дорін мені дорікала, були мої старання здати роботу вчасно.

— Нащо ти так над тим б’єшся? — запитала Дорін, байдикуючи на моєму ліжку в персиковому шовковому халаті: вона підпилювала довгі пожовклі від тютюну нігті корундовою пилкою, поки я друкувала чернетку інтерв’ю з автором популярних романів.

Ще одна деталь: усі ми ходили в накрохмалених бавовняних нічних сорочках, у стьобаних домашніх або в махрових банних халатах, що також слугували нам за пляжні, але Дорін носила довжелезні нейлонові комбінації, в яких мереживо частково просвічувалось, і шовкові халати гріховних кольорів, що, електризуючись, прилипали до тіла. Пахло від неї цікаво, трохи спітніло — так пахне зубчасте листя комптонії, коли стискаєш його пальцями й вичавлюєш мускусний сік.

— Сама знаєш, твоїй Джей Сі начхати, здаси ти матеріал завтра чи в понеділок, — Дорін підпалила цигарку й випустила дим крізь ніздрі, сховавши за ним очі, мов за вуаллю. — Джей Сі потворна як смертний гріх, — холоднокровно вела далі. — Закладаюся, її благовірний вимикає світло, перш ніж іти в ліжко, бо інакше його знудить.

Джей Сі, моя керівниця, мені дуже подобалася, хай що там казала Дорін. Вона була не з тих обвішаних коштовними брязкальцями модножурнальних цокотух із накладними віями. Джей Сі мала мізки в голові, тож невдатна зовнішність не так і важила. Вона читала кількома мовами й зналася з усіма авторами, які добре писали про моду.

Я спробувала уявити Джей Сі в ліжку з її вгодованим чоловіком, без строгого ділового костюма та вікторіанського капелюшка, але зрештою здалася. Мені завжди було непросто уявляти людей разом у ліжку.

Джей Сі хотіла мене чогось навчити, усі старші леді, яких я знала, хотіли мене чогось навчити, але я чомусь не вважала, що вони мають чого мене вчити. Я накрила друкарську машинку кришкою й замкнула. Дорін вишкірилася:

— Моя розумничка.

Хтось постукав у двері.

— Хто там? — я навіть не підвелася.

— Це я, Бетсі. Ти їдеш на вечірку?

— Мабуть, — я так і не підійшла до дверей.

Бетсі імпортували просто з Канзасу — разом із зібраним у вертлявий кінський хвіст білявим волоссям і усмішкою Дівчини-Студента-з-Престижного-Братства. Пригадую, одного разу нас обох запросили на зустріч з якимсь синьощоким телепродюсером у смугастому костюмі, аби той глянув, чи можна якось задіяти нас у телепрограмі, але Бетсі зайшлася про жіночі й чоловічі органи канзаської кукурудзи. Вона так переймалася бісовою кукурудзою, аж продюсер розчулився до сліз, однак згодом повідомив, що використати щось із цього на телебаченні, на жаль, не вдасться.

Потім редакторка рубрики «Краса» вмовила Бетсі підстригтися, зробила з неї дівчину на обкладинку, й відтоді я періодично там і сям бачу її обличчя, що всміхається з рекламних картинок із розряду «дружина того-й-того, вдягнена в те-й-те».

Бетсі постійно запрошувала мене долучитися до неї чи інших дівчат, наче хотіла від чогось уберегти. Дорін вона ніколи не запрошувала. Поміж нами Дорін називала її Кукурудзяною Полліанною.

— Поїдеш з нами на таксі? — спитала Бетсі крізь двері.

Дорін похитала головою.

— Дякую, Бетсі, — відповіла я. — Я поїду з Дорін.

— Гаразд, — і я почула, як її кроки віддаляються коридором.

— Побудемо там, доки не набридне, — сказала Дорін, гасячи цигарку об підставку моєї читальної лампи, — а тоді поїдемо гуляти містом. У них вечірки — як танці в шкільному спортзалі. І нащо вони щоразу запрошують єльських? Вони такі туу-пііі!

Бадді Віллард навчався в Єлі, але тепер я розуміла, що з ним не так: він був тупим. Так, звісно, він умів добувати добрі оцінки, як і закрутити літню інтрижку з якою-небудь страшненькою офіціанткою Ґледіс, але мислити інтуїтивно був анітрохи не здатен. Дорін мислила інтуїтивно. Усе, що вона казала, для мене звучало як власний внутрішній голос, що бринить у моєму нутрі.

Ми застрягли в заторі: остання година перед початком бродвейських вистав. Наше таксі вперлося носом у таксі Бетсі, а позаду було таксі з іще чотирма нашими дівчатами. Усе застигло.

Дорін була фантастична. У білій мереживній сукні без бретелей, під сукнею — щільний корсет, що стискав талію, а всьому під і над ним надавав захопливої пишноти. Осяйно-бронзову шкіру підсвічував тонкий шар блідої пудри. Пахла вона так, наче набризкалася всім асортиментом парфумерної крамниці.

На мені була чорна чесучева сукня-футляр, за яку я віддала сорок доларів. Я купила її, коли, дізнавшись про запрошення до Нью-Йорка в колі небагатьох щасливиць, на радощах побігла тринькати стипендію на одяг. Крій у сукні був такий дивний, що я не могла вдягти під неї бюстгальтер, але байдуже, бо я була худенька, мов хлопчак, з ледь виразними округлостями, а ще було приємно почуватися майже голою спекотними літніми вечорами.

Щоправда, місто відібрало мою засмагу, і я була жовта, мов китаєць. За інших обставин сукня й дивний колір шкіри бентежили б мене, але з Дорін я забувала про все. Я почувалася збіса цинічною й мудрою.

Коли чоловік у синій картатій сорочці, чорних чинос і тиснених ковбойських чоботах рушив до нас з-під смугастої маркізи бару, звідки доти витріщався на наше таксі, я не плекала ілюзій. Я чудово розуміла, що він іде по Дорін. Він прокрався між заціпенілими автомобілями й по-товариськи сперся на опущену шибку.

— А що, дозвольте поцікавитися, такі красуні поробляють у таксі самі-самісінькі цього чудового вечора?

Усмішка в нього була широка, відкрита, наче в рекламі відбілювальної зубної пасти.

— Їдемо на вечірку, — пробурмотіла я, оскільки Дорін ураз вклякла й без усякого ентузіазму колупала мереживо на сумочці.

— Це якось нецікаво, — відказав чоловік. — Може, підемо вип’ємо в отому барі? Там на мене друзі чекають.

Він кивнув у бік кількох неформально вбраних чоловіків, які розсілися під маркізою. Ті пильно стежили за ним, а коли приятель озирнувся — зайшлися сміхом.

Той сміх мав би мене насторожити. Таке собі самовпевнене басовите хихотіння, але було очевидним, що ближчим часом ми далеко не заїдемо, і я розуміла: якщо лишуся в таксі, уже за дві секунди шкодуватиму, що проґавила нагоду побачити в Нью-Йорку бодай щось поза ретельним планом від редакції журналу.

— Дорін, що скажеш? — спитала я.

— Дорін, що скажеш? — повторив чоловік, широко всміхаючись. Досі не можу пригадати його обличчя неусміхненим. Певно, він просто постійно всміхався. Мабуть, для нього така усмішка цілком природна.

— Ну гаразд, — відповіла мені Дорін. Я відчинила двері, ми вийшли з таксі тієї миті, коли воно нарешті поволі рушило, й пішли до бару.

Страшно заверещали гальма, щось глухо гупнуло.

— Гей! — червоний від люті, наш таксист визирнув із вікна. — Ви що собі думаєте?!

Він так різко загальмував, що в нього врізалося наступне авто. Ми побачили, як четверо дівчат у тому таксі махали руками, намагаючись