Читати книгу - "Острів Білої Сови"

Дорога від Штурвалу старого Джо до дому сестер займала десь хвилин із двадцять. І ці двадцять хвилин треба було про щось розмовляти.

Попутники поговорили про погоду, про те, про се, і вже наче й не було більше тем для розмови, аж тут Софія спитала:

— Моллі-Доллі, а де хата органіста?

Запала пауза. «Чому вони мовчать? — подумала Софія. — Може, вважають нечемністю в присутності власного чоловіка розпитувати про іншого?» Тому вона похапцем збрехала:

— Я б хотіла брати в нього уроки гри на органі.

Моллі-Доллі перезирнулися. На їхніх обличчях намалювалося величезне здивування.

Вони витримали паузу, а потім заговорили майже одночасно:

— Він не має хати…

— Як він може мати хату?..

— Адже він…

— Він же…

— Привид!

— Привид!

— Привид Брендан!

Софія розсміялася. Як дивно було чути від Моллі-Доллі цей дикий жарт!

Однак, судячи з серйозності їхніх облич, Софія зрозуміла: вони не жартували.

«Якщо це не жарт, то вони просто божевільні. Або провінційні недовчені дурепи. Не треба звертати на них уваги!»

— Привидів не існує! — тихо сказала Софія, більше для самої себе, ніж для інших.

Однак сестри почули цю фразу і подивилися на неї з жалістю: дівчинко, ти так мало розумієш у житті!

Вона зиркнула на Роберта, чекаючи на його реакцію, аби впевнитися, що це не вона дурна, а вони. Як же вона здивувалась, коли Роберт, точнісінько з таким самим виразом обличчя, як Моллі й Доллі, кивнув: мовляв, так, органіст церкви святого Альфонса — привид.

Софія образилася до глибини душі. З неї, жінки з високими інтелектуальними стандартами, намагаються зробити дурочку!

Може, вона справді поїхала дахом і чогось не розуміє?

Ні, Моллі-Доллі — це просто тупі невігласки!

Але Роберт! Що з ним?

Решту дороги всі йшли мовчки. Софія — від обурення. А решта мовчали, неначе відчуваючи незручність за Софію, яка не розуміє елементарних речей. Їхня мовчанка ще більше дратувала її.

Роберт із Софією зупинилися на кілька хвилин біля хатки-розвалюхи Моллі-Доллі, попрощалися з сестрами, трохи віддихалися після крутого підйому, набрали повітря в легені й пішли долати останній, найкрутіший етап дороги.

Коли вони видерлися нагору до хатини, що її Роберт називав сентиментальним словом «гніздечко», Софія сіла на лавочку біля будинку. Вона завжди так робила перед тим, як увійти в дім, аби перевести дихання після підйому. В неділю вона затримувалася на лавочці трохи довше, поки Роберт готував сніданок. Це був їхній сімейний ритуал.

З цього місця відкривався чудовий краєвид і на море, і на бухту, де «фрахтувалися» рибальські човни, виструнчившись, як пиріжки на деку, рівненькими рядочками. Інші пагорби були всіяні різнокольоровими хатинками рибалок, на окремому пагорбі височіла церква святого Альфонса, на іншому — білий із червоним дахом маяк, а ще на іншому — школа.

Їхній з Робертом будиночок перебував у комунальній власності мерії, і в ньому, за традицією, жили всі лікарі, що приїжджали на острів. Найдовше тут затримався старий самотній лікар О’Браян, про якого мешканці містечка досі згадували з повагою. Це був такий собі Іонич, без претензій, однак із величезним досвідом. Після його смерті в будиночку ніхто подовгу не жив, лікарі не витримували більше року і тікали звідси, як то кажуть, узявши «ноги в руки».

Будиночок стояв на скелястій горі, не зовсім на вершині, а під нею. За ним здіймалася крута скеля, вкрита лісом, а за кілька метрів перед лавочкою вже зяяло урвище над морем.

Коли Софія вперше тут опинилася, ця мальовнича картина її просто зачарувала. Вона й тепер їй подобалась, однак краса суворої північної природи не могла здолати її туги.

«Люба, сніданок готовий!» — почула вона голос Роберта.

Софія неохоче розпрощалася з чудовим краєвидом і так само неохоче зайшла до будинку, звідкіля долинав запах французьких тостів, теплих бельгійських вафель і кленового сиропу.

Подружжя мовчки снідало в їдальні з величезним вікном на море. Всі теми вже давно були проговорені. Софія їла без апетиту.

— Люба, ти без настрою? — спитав Роберт.

У їхній молодій сім’ї не прийнято було сваритись. Однак у цей момент Софія зрозуміла, що не позбудеться роздратування, якщо не висловить свої претензії вголос.

Тож вона, ковтнувши для хоробрості кави, почала:

— Роберте, як ти можеш — освічена людина, лікар, — як ти можеш мене переконувати в абсурдних речах? Як ти можеш вірити в привидів! Ми живемо у двадцять першому столітті! Нехай вони — Моллі й Доллі — старомодні провінціалки. Але ти!

Взагалі їй було начхати, чи вірить Роберт у привидів, чи ні. Не було нічого жахливого в тому, що він у них вірив. Можна подумати! Адже всі люди мають свої дивацтва! Тобто питання про привида-органіста саме по собі було непринциповим. Єдиною причиною її спалаху була туга. Туга за нормальним цивілізованим життям.

Роберт лагідно всміхнувся:

— Люба, але це ж очевидно! Брендан, піднімаючи руки з клавіатури після останнього акорду, просто зникає. Розчиняється в повітрі. Невже ти не бачила?

Роберт говорив це таким тоном, неначе йшлося про звичайний фізіологічний процес.

Софія подивилася на його дитинне обличчя і ледь стрималася, щоб не прошипіти:

«Я тебе ненавиджу!».

Ця думка обпекла її своєю несподіваністю. Вона ненавидить свого чоловіка? Свого милого, люблячого, інтелігентного, догідливого чоловіка? Що за маячня! Цього не може бути! Вона любить його!

Однак сумнів, мов хробачок, почав точити її душу.

Після недільного сніданку Роберт із Софією зазвичай ішли у спальню, що також мала величезне вікно на море. Можна було лежати в ліжку днями і насолоджуватися дивовижним північноатлантичним краєвидом, що вона часто й робила в будні з книжечкою в руках, поки чоловік був на роботі. А в неділю після сніданку Роберт із Софією лягали в ліжко і, покохавшись, засинали. Вона не могла сказати, що між ними була якась шалена пристрасть. Ні. Все було дуже мило й інтелігентно. І, якщо бути відвертою, це її цілком задовольняло, вона й не хотіла нічого іншого. В свої тридцять з гаком років вона прагнула душевного й тілесного спокою і сімейного затишку. Вона перебрала за свою бурхливу молодість купу чоловіків, і її важко було чимось здивувати. Чоловіки як самці її вже практично не цікавили. Все у всіх було до занудності однаковим. Тож Софію цілком задовольняло її спокійне інтимне життя, і вона щонеділі звично віддавалася скромним інтелігентним любовним утіхам з чоловіком, без особливого бажання, але й без відрази, так,