Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

буду їм розповідати. Але це змінювалося з часом і я, напевно, вдосконалювався. І досить часто під час уроку, який передував довгій перерві, я собі щось обмірковував — якісь сюжетні лінії, повороти, деталі. І в цьому знайшов себе — то вже була моя особлива здібність, якою не володіли інші й від якої я дійсно отримував задоволення. Вигадування й оповідання історій. І головне, що при цьому вдавалось уникати цієї…

— Банальності?

А: — …уникати тієї проблеми з писанням від руки!..

— А який то був клас?

А: — Ну це, скажімо, тривало фактично десь аж до старших класів, десь до сьомого, як мінімум…

— А почалося?..

А: — А почалось? У першому? Здається, в першому, так. І тривало, аж поки не визріли якісь такі критичні механізми сприйняття в моїх слухачів. До тієї міри, що вже не вдавалося б їм тих «фейків» отак легко понавтирати. Час казок минув.

Б: — Добре діло — розмова: ти щось говориш, і я починаю згадувати речі, яких би не згадав, якби так просто мене самого запитати. От на питання, коли я захотів писати, можу твердо відповісти: ніколи не хотів і тепер не хочу. Це при тому, що проблем із писанням від руки у мене не було. Слухайте, я ж цілу дисертацію від руки написав. А перш ніж її написати, також від руки виписав сторінок 500 усіляких потенційно потрібних цитат. Це ж була перша половина 90-х. Комп’ютера нема, інтернету нема, оцифрованих архівів нема, сиди по бібліотеках і виписуй все, що може згодитися. Не дивно, що я тепер не люблю писати. Тобто я люблю бачити свої тексти на сайті «Збруча» або в журналі «Країна», а ще більше — отримувати за них гонорари. Але писати — ні, не люблю. Хоча розумію, що філологія була моєю долею від народження і даремно я від неї упродовж усіх шкільних років тікав як міг.

А: — О, а можна відразу ж запитати? От ти упродовж шкільних років тікав від філології в який спосіб? Пропускав уроки літератури чи не викладався на повну?

Б: — Ні, я не тікав з уроків, вчився на «відмінно», але ніколи не думав, що вступлю на філологію.

— А про що думав?

Б: — Зараз, зараз. Якщо ми вже почали про вади, то у мене є така, що я час від часу мушу від чогось узалежнюватися. У школі головною моєю залежністю був футбол. Дні і ночі я проводив на стадіоні, а читав лиш так, щоб заробити оцінку… Та й не дуже було що в тій програмі читати. Ця проблема є дотепер: українську літературу в школі вчити дітям нудно. І винні в цьому не учні і не література, а якраз програма, яка не враховує вікової психології. Сам собою твір може бути геніальним, але якщо він не говорить про те, що хвилює, наприклад, підлітка, то й підліток до такого твору залишиться байдужим. Ну от росте собі школяр, сексуально дозріває, мріє про різні пригоди, подвиги і любовні перемоги. А йому пропонують перейнятися долею покритки, лупати сю скалу і не забувати про страшні народні рани. Коли? У 14–16 років? Це ж яким треба бути збоченим, щоб у такому віці замість про груди однокласниці думати про народні рани… Не знаю, перша книжка, яку я полюбив у школі, це «Герой нашего времени» Лєрмонтова. Там було все, що мене цікавило: цинічний романтик, який нічого не боїться, стріляється на дуелях, крутить жінкам голови і дотепно знущається з оточення. Успіх у жінок і чоловіче самоствердження — от чим можна привернути увагу підлітка. Потім, коли вже дорослим читаєш українську літературу, то знаходиш щось цікаве і в Нечуя-Левицького, і в Панаса Мирного, і…

А: — …в Марко Вовчок.

Б: — Точніше, у її чоловіка, який, схоже, й написав замість цієї «першої-ліпшої кацапки» українськомовні твори. Але так чи сяк, школярів усім цим важко зацікавити. Тільки я до чого веду? Моя мама — український філолог і все своє трудове життя пропрацювала вчителькою української мови й літератури в школі. А завагітніла мною вона на п’ятому курсі, носила мене і паралельно складала сесію, писала дипломну роботу. Можна сказати, що ми удвох писали ту роботу й удвох отримали диплом.

— Тобто українська філологія в тебе в генах: ще не народившись, ти вже все…

Б: — Тільки до кінця десятого класу сказати не міг. А коли вже треба було вступати до університету, я вибрав філологію з простої причини: погортав програми і побачив, що це єдине, чого можна не вчити, щоби вступити. Бо з фізики мені бракувало, припустімо, 70 % знань, з хімії — 60 %, з математики — 50 %, а з філології — нічого…

А: — І конкурс теж був менший, ніж на якусь фізику-хімію?

Б: — Мабуть, не пам’ятаю, який був у них, у нас було чотири з чимось особи на місце.

— Ти вибрав українську філологію?

Б: — Після вивченого майже напам’ять усього Лєрмонтова? Ні, то була російська філологія. З одною щасливою для мене особливістю. До складу російського філфаку в Чернівецькому університеті входили три кафедри: російської мови, російської літератури і — такий парадокс — кафедра теорії літератури та зарубіжної літератури. Студентів записували до академгруп, не питаючи, хто куди хоче. Мене записали до мовної. Перші два роки це не мало значення. Але з третього курсу починалася спеціалізація, тобто для кожної групи були свої спецкурси, НДРС (науково-дослідна робота студентів), свої теми курсових, а відтак і дипломних. І тоді я добився дозволу спеціалізуватися з теорії і зарубіжної літератури. На тій кафедрі працювали найкращі, на мій погляд, викладачі, Юрко декого знає: професор Волков, Петро Рихло, Борис Іванюк, Ігор Зварич… Це були роки пізнього есесеру,