Читати книгу - "Ковдра для болотяника , Анна Дячук"

Несподівано почули стук у двері.

Стас і Кіра з переляку підскочили та витріщилися на вхід.

— Дядьку Юхиме, можна до Вас? — пролунав жіночий голос за дверима.

— Так, Люсю, заходь! — гукнув дідок.

До хати вбігла повненька жіночка років сорока, у руках тримає банку: — Я ось молочка Вам принесла. Куди поставити? Он то воно що. У Вас гості.

— Став, доню, на стіл, — вказує на банку з молоком. — Це від твоєї Марушки, ох і смачне яке. Дякую.

— Тільки видоїла й відразу до Вас, — поправляє квітчасту хустку, яка зсунулася на лоба. Жінка пахне теплим молоком.

— Так, гості у мене. Вирішив прихистити на ночівлю ось цю парочку, — вказує на молодь.

— Я Люся. Рада вітати вас у нашому селі Хропотова. У нас є тут чим похвастатися. А які краєвиди, що ого-го-го! — розмахує руками на всі боки.

— Я Стас, а це Кіра — подруга моя, — жваво промовив юнак. Дівчина лише головою кивнула. Не дуже їй подобається усе, що тут відбувається. Не хотіла їхати у цю глушину за пригодами, але й Стаса самого відпустити не наважилася. Вона одного разу уже помилку таку зробила, то якась мимра відразу повисла на його плечі, на силу відбила. Ото видовище було.

— То може й ви козячого молочка скуштуєте? У мене Марушка його багато дає, — пропонує жіночка.

— Ой, ні. Дякуємо, — швидко промовила Кіра, бо на дух не переносить молоко чиє б то воно не було.

— Вони до Вікнини приїхали, — дід втрутився в розмову.

— А, он то воно що. І не боїтеся? Тут люди пропадають цілими човнами, — притишено мовить жінка. — Ви тільки ввечері не смійте до нього наближатися.

Молода парочка примовкла в очікувані пояснення, а жіночка заговорила ще тихіше:

— Кажуть, що болотяний вечорами виходить із води, щоб обійти свої володіння і порядки навести. Не дай Боже, комусь потрапити не в те місце і не в той час. От і сліду не стане від його згадки. Наче було людина, а наче й — ні.

— Та що ж ти таке говориш, Люсю. Не лякай мені гостей. Вони хороші діти. Повечеряють і в кімнату спати. Не будуть вештатися біля води, — дід Юхим ніби провсяк випадок дає настанови.

— Так, ми повечеряємо і відразу відпочивати, — дівчина схвильовано промовила. — Правда ж, Стасе?

— Так, звичайно. Все буде як ти сказала, — угнув голову. Юнак явно не планував відразу відпочивати, щоб пропустити таке дійство. Він на власні очі хоче побачити як хтось зникне у цьому озері. Не даремно ж сюди приїхав.

Рипнула хвіртка на вулиці й усі четверо мимоволі підскочили.

— Стасе! Кіро! Ходімо вечеряти, — почули голос провідника з туристичної компанії, який очолює тур «Містеріус тен».

— Так, ідемо! — хлопець гукнув із кімнати. — Пробачте, мусимо відкланятися, — вхопив дівча за руку та вийшли у двір.

— Діду Юхиме, що ви скажете про цих двох? — у пів голосу, озираючись, запитує жінка.

— Я, Люсю, людей бачу здалеку. Коханням тут і не пахне. Дай Боже, щоб не зробили нічого поганого, бо наміри у юнака не дуже добрі. Дівчині я якось допоможу, та й провчити її потрібно. Є у мене для неї завдання, — замислено сказав господар.

— Як це наміри погані? Що з ними буде? — заметушилася жіночка.

— Та це я так. Не бери дурного до голови, — заспокоює дід.

— Добре, мені уже теж час. Мої їсти хочуть. Я піду! — заклопотано кинулася до виходу.

— Так, іди. Тільки язик за зубами тримай, а то буде й тобі. Зрозуміла?! — буркнув старий.

— Так-так, ви ж знаєте. Я нікому... нічого... — закивала сполохано головою Люся.

— Ото ж бо й воно, що знаю, тому й попередив, — сердито буркнув Юхим.

Жінки уже й слід простиг. Знає вона, що цей дід все про людей відає. Жодного слова ніколи на вітер не кинув.

— Ох, біда-біда, — заойкала Люся, йдучи додому, хоч нічого ще й не трапилося. Не вчасно прийшла до діда Юхима.