Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— Д-д-де ти його взяв?

— А ти як гадаєш, бовдуре?

— Т-т-ти ж не купив його в «Оскарі». Вони розпродали їх усіх.

— «Оскар»? Та мала щуряча діра? — я засміявся. — Можливо, я купив його у місті, перш ніж переїхав сюди, у справжньому магазині іграшок.

— Ні, тому що це цьогорічна модель.

Я уважніше придивився до Люка. То це правда, що ту саму фігурку перевипустили у новій версії? Хіба Люк Скайвокер не був тим самим дурнуватим героєм Люком Скайвокером увесь час, завжди і навіки, амінь? Я ніколи про це не думав. Що речі можуть змінюватися. Що Дарт та Люк можуть, наприклад, помінятися місцями.

— Може, мені вдалося отримати п-п-прототип, — сказав я.

Том мав такий вигляд, ніби я його вдарив; гадаю, йому не сподобалося, як я передражнив його заїкання. Мені це теж не подобалося, але я нічого не міг вдіяти. Так було завжди. Якщо я подобався людям із самого початку, то незабаром робив усе можливе, аби змінити їхню думку. Це такий самий рефлекс, як і той, що змушував Карен та Оскара-молодшого усміхатися й чемно поводитися, аби всі їх любили, тільки у мене він працював навпаки. Не те щоб я хотів не подобатися людям, я просто знав, що вони не любитимуть мене хай там що. Тож я нібито випереджав їх: я змушував їх не любити мене на моїх умовах. Отож вони ненавиділи мене, але водночас трохи боялися і не наважувалися зі мною сваритися. Як, наприклад, зараз, коли я бачив: Том знає, що я украв фігурку Люка, але не наважується сказати це вголос. Я взяв її під час класної вечірки вдома в Оскара-молодшого, куди всі — навіть ми, представники касти піраній, — були запрошені. Будинок був нормальний, не такий великий і вишуканий, щоб то було проблемою, але Оскарові батьки були дуже зарозумілі, тож увесь їхній дім був повен найкрутішими іграшками, то фактично був найкращий магазин іграшок, який міг подарувати своїй дитині батько. Фігурки трансформерів, ігри «Атарі», магічна куля «Вісімка», навіть Ґейм Бой від «Нінтендо», хоча на той момент він ще навіть не продавався офіційно. Чи ж не буде Оскарові байдуже, якщо він загубить одну зі своїх іграшок? Та він навряд чи це помітить. Гаразд, може, йому й не буде байдуже загубити фігурку Люка Скайвокера, яку я знайшов укладену в його ліжко, ніби плюшеву іграшку. Ну тобто, якою ж це дитиною треба бути?

— О-о-он він! — показував Том.

Люкова голова бовваніла над водою, й він мчав до нас із величезною швидкістю, так ніби плив у річці на спині.

— Молодець, Люку, — сказав я.

Фігурка зникла під мостом. Ми перейшли на інший бік, і він виринув знову. Дивився на нас зі своєю ідіотською напівусмішкою. Ідіотською, бо ж герої не повинні усміхатися, вони повинні боротися, вони повинні мати суворі обличчя бійців, вони повинні показувати, що ненавидять своїх ворогів так само сильно, як ненавидять... байдуже.

Ми стояли й дивилися, як Люк пливе від нас геть. Ген у далекий світ, до невідомого. До темряви, подумав я.

— То що будемо робити зараз? — спитав я. Мене вже розбирала нетерплячка, і я мусив її позбутися, а це можна було втілити лише у тому разі, якби щось відбулося, щось таке, що змусило б мене думати про щось інше.

— М-м-мені треба йти додому, — сказав Том.

— Ще ні, — мовив я. — Йди за мною.

Не знаю, чому почав думати про телефонну будку, що стояла на пагорбі біля головної дороги на узліссі. То було дивне місце для телефонної будки в маленькому містечку, як-от Баллантайн, і я ніколи не бачив, аби нею хтось користувався. Я взагалі нечасто бачив когось поблизу неї, хіба випадкові машини. Коли ми дійшли до червоної телефонної будки, сонце опустилося ще нижче, весна була така рання, що темніло досі рано. Том неохоче плентався за мною, він, мабуть, не наважувався мені заперечити. Та, як я вже й казав, жоден з нас не потопав у друзях.

Ми втиснулися у телефонну будку, й звуки зовнішнього світу приглушилися, коли двері за нами зачинилися. Вантажівка з забрьоханими шинами та величезними колодами, що стирчали з її кузова, пролетіла повз. Вона зникла на головній дорозі, що прямою лінією тягнулася пласким, монотонним розораним пейзажем, через містечко й аж до межі округу.

На поличці під телефоном та монетоприймачем лежала жовта телефонна книга; вона була не дуже товста, але того явно було достатньо, аби вмістити усі номери не тільки жителів Баллантайну, але й усього округу. Я почав її гортати. Том демонстративно подивився на свій годинник.

— Я-я-я пообіцяв, що повернувся додому до...

— Тш-ш-ш! — мовив я.

Мій палець зупинився на Йонассоні Іму. Дивне ім’я, мабуть, якийсь дивак. Я підняв слухавку, яка була приєднана до монетоприймача металевим дротом, ніби вони боялися, що хтось розтрощить усе на шматки та втече із сірою слухавкою. Я набрав номер Йонассона Іму на блискучих металевих цифрах на коробці. Лише сім цифр, у місті ми мали по дев’ять, але, гадаю, більше їм тут і не треба було, бо ж на одного жителя тут припадало чотири тисячі дерев. Тоді я передав слухавку Томові.

— Г-г-га? — просто сказав він, нажахано вирячившись на мене.

— Скажи: «Привіт, Іму, я диявол, і я запрошую тебе до пекла, бо це там твоє місце».

Том просто похитав головою і віддав мені слухавку.

— Зроби це, бовдуре, або я викину тебе в річку, — мовив я.

Том — найменший хлопець у класі — зіщулився й став іще меншим.

— Я жартую, — зі сміхом сказав я. Мій сміх у цій тісній, ніби вакуумній телефонній будці видався чужим навіть мені самому. — Нуж-бо, Томе, подумай, як весело завтра буде в школі, коли ми