Читати книгу - ""Мелодія Предків" та "Свято завжди поруч", Діана В"

У містечку Віллоу-Фоллс, схованому серед сосен і густого туману, кожен Геловін мав у собі щось магічне і моторошне. Тут здавна існувала традиція прикрашати будинки гарбузами, фігурками відьом і павуками, але найголовніше – збиратися всім містом на центральній площі для маскараду, який тривав до опівночі. Старовинні легенди про відьом, примар і чаклунів перепліталися з сучасними страхами, створюючи атмосферу, від якої навіть дорослим стигла кров у жилах. Цього року, коли годинник добігав до півночі, всі відчули, що щось незвичне вже зависло в повітрі…

Серед натовпу містер Фінч, власник крамниці, раптом відчув на собі погляд. Озирнувшись, він побачив фігуру в довгому чорному плащі та капелюсі, яка нерухомо дивилася на нього з протилежного кінця площі. Містер Фінч повільно рушив у бік незнайомця, але за мить той зник, залишивши після себе лише запах мокрої землі й крихітну воскову фігурку з обличчям… самого Фінча.

Тим часом троє підлітків – Саллі, Том і його молодший брат Сем – вирішили провести ніч на околиці, де стояв занедбаний будинок, який давно оброс легендами. Їх захопила ідея дізнатися, чи справді він був місцем, де з’являлися примари. Стара будівля зустріла їх шурхотом листя та слабким скрипом дощок, які ламалися під ногами. "Тут страшніше, ніж я думала", – прошепотіла Саллі, притискаючи ліхтарик до грудей.

Вони блукали кімнатами, аж поки натрапили на старе дзеркало, вкрите товстим шаром пилу. Підійшовши ближче, Том обережно протер його, щоб глянути на власне відображення, але на мить вони побачили зовсім інші обличчя – старовинні й зловісні, з порожніми очима. Саллі відскочила назад, а Сем ледве стримав крик, помітивши, що одна з постатей у дзеркалі простягла до нього руку. Нараз двері з тріском зачинилися, а ліхтарики згасли. Навколо запанувала густа темрява, а з неї, немовби з самої нічної пітьми, хтось прошепотів: "Ви прийшли до нас… І не повернетеся."

З тремтінням у руках, Том спробував знайти вихід, але раптом під ногами побачив маленьку воскову фігурку з власним обличчям. "Це просто жарт… просто якийсь злий розіграш," – пробурмотів він, але тіні, які стелилися довкола, уже мали іншу думку.

Повернувшись на площу, діти побачили, що ніби нічого не сталося. Люди сміялися, музика лунала з усіх боків, а містер Фінч вже, здавалося, забув про свою зустріч з незнайомцем. Але коли підлітки наблизилися, він дивно подивився на них і, нахилившись, прошепотів: "Геловін у Віллоу-Фоллс – час, коли тіні блукають поруч. Іноді, на жаль, вони хочуть залишитися." 

Сем не міг стримати тремтіння, коли обмацав кишеню і намацав ту саму воскову фігурку. Її обличчя, схоже на нього самого, стало ще спотворенішим, а тінь навколо ніби розтягувалася й поглинала його силует. Відчуття холоду пройшло крізь усіх трьох, залишаючи їм розуміння, що Геловін у Віллоу-Фоллс – це не просто веселощі й костюми. Це ніч, коли сама темрява виходить на полювання. 

На площі ще лунав сміх і музика, та з першими ударами годинника зникли всі сумніви: ті, хто прийшов до цього міста, не обов’язково повертаються звідси такими ж, як були раніше.

Тиша настала відразу після півночі, коли натовп на площі став розходитися, немов розмиваючись у густому тумані, що несподівано клубився по бруківці. Діти все ще тримали в руках кошики з солодощами, але поволі здавалося, що солодкий аромат змішується з чимось гнилим, вогким і старим, наче мертвий листопадовий ліс.

Саллі, Том і Сем стояли осторонь, не наважуючись поворухнутися, коли містер Фінч раптом повільно озирнувся, зустрівшись з ними поглядом. Його очі були порожніми, ніби в них поселилася темрява самої ночі. "Ви були в будинку…" – промовив він, немов сам до себе, а тоді, здається, вже звертаючись до когось або чогось, що невидиме стояло поруч із ним.

Сем відчував, як його серце калатає в грудях. Здавалося, що навіть туман живий, рухається, проникаючи під одяг, обіймаючи їх крижаними руками. Том, стараючись виглядати спокійним, прошепотів до Саллі: "Ми повинні повернутися додому". Та вона стояла непорушно, очікуючи, немов зачарована, і дивилася, як з-під плаща містера Фінча витягується тонка рука з пальцями, схожими на коріння старого дерева. Він поклав воскову фігурку на підлогу і посміхнувся, показуючи тонкі, неприродно гострі зуби.

"Ніч завжди пам’ятає тих, хто був у її володіннях. Її подарунок – пам'ять," – промовив він, нахиляючись до фігурки. Вона, немов за командою, розтопилася, залишаючи на бруківці розпливчастий слід. Сем відчув, як мороз пройшов по спині, коли зрозумів, що це був він – його тінь залишилася з ними. 

Раптом усі три фігурки хлопців, які вони тримали у своїх руках, теж розплавилися, наче розчиняючись під нічним повітрям. Ледь чутно здавалося, що від них долинали шепіт і сміх. Легенда про те, що у Геловін тіні знаходять собі нових друзів, раптом постала перед ними жорстокою реальністю.

"Пора додому, діти," – здавалося, вже іншим голосом промовив містер Фінч. Саллі здригнулася і, нарешті, схаменулася, потягнувши друзів за руки. Вони побігли, не озираючись, у бік темних вулиць, а позаду, у густому тумані, ледь чутно залишався спів і тихий сміх, ніби саме містечко, приховане за соснами, прощалося з ними. 

Вдома, під теплим ковдрою, кожен із них відчував, як їх переслідує образ старого будинку та дивних незнайомих облич у дзеркалі. Але найгірше було те, що кожен у душі знав: тінь, яку вони залишили на площі, не забула їхнього імені. І тепер, у темних снах, їхні відображення завжди тягли до себе холодні, воскові руки, запрошуючи повернутися назад у ніч, де тіні завжди чекають…

***

У темряві кімнати, під важким диханням ночі, кожен із них відчував на собі невидимий погляд, ніби ті самі воскові обличчя продовжували спостерігати за ними навіть у безпечному теплі домівок. Сему здавалося, що він чує, як щось скребеться під підлогою, намагаючись вибратися з-під дошок; Том, лежачи нерухомо, раз по раз бачив у куточку дзеркала зловісний спалах порожніх очей, хоч і боявся в цьому зізнатися; а Саллі, скрутившись калачиком, так і не зімкнула очей, прислухаючись до кожного звуку, що лунатиме з вулиці.