Читати книгу - "Труслива МумІя , Arachne "

На старому цвинтарі, занедбаному та забутому, панує похмура і гнітюча атмосфера. Високі, чорні як смоль, ворота, іржаві від часу, протяжно риплять на вітрі, немов зітхаючи від власної давнини. За ними простягається лабіринт кривих і потрісканих надгробків, покритих мохом і павутинням. Деякі з них нахилилися набік, а в інших майже стерлися висічені на камені імена, наче час намагається стерти пам'ять про тих, хто спочиває тут.

Цвинтарна дорога, усипана опалим листям і сухими гілками, петляє між зловісними надгробками, зникаючи в густому тумані, що клубиться над землею. Здається, що цей туман живий — він плавно переливається, утворюючи зламані постаті та химерні тіні, ніби щось невидиме пробирається між могилами, спостерігаючи з темряви. Під ногами кришаться крихкі, ніби висушені пальці, гілки, а кожен крок віддається глухою луною, порушуючи безмовність, що тисне на вуха.

Старі дерева, що схилили свої мертві, перекручені гілки над доріжкою, наче тягнуть пазурі до неба, намагаючись дотягтися до сірого місяця, ледь помітного за хмарами. Їхнє коріння, що стирчить із землі, вигнуте в дивних, зловісних формах, ніби намагаються схопити кожного, хто наважиться ступити на їхню територію. Омертвіле листя тихо шарудить на вітрі, створюючи примарний шепіт — той самий шепіт, який, як здається, можна почути лише на межі свідомості.

По дорозі струменить струмок, наповнений моторошною водою, що світиться блідим блакитним світлом. Кожна крапля, вдаряючись об землю, здається, видає зловісний шепіт, ніби цей струмок розповідає про те, що сталося тут багато століть тому. У воді відображаються чорні хрести та понівечені статуї ангелів з порожніми очницями. Їхні мармурові руки, понівечені часом, простягаються в безмовній благанні, але обличчя виражають вічний спокій — настільки жахливий, що здається, вони ось-ось оживуть і почнуть говорити.

Вдалині на високому пагорбі височить склеп, обвитий отруйно-зеленим плющем. Він ніби спостерігає за всім цвинтарем, як зловісний страж, що дивився чорними порожніми очницями вікон прямо в душу кожного, хто наважиться наблизитися. Зі склепу віє крижаною вогкістю, змішаною з ароматом розкладання та давніх, таємничих ритуалів.

А над усім цим нависає похмуре нічне небо, затягнуте важкими хмарами. Лише рідкісні проблиски місяця пробиваються крізь цей бар'єр, відкидаючи химерні, зламані тіні на надгробки. Кожна крапля дощу, що падає на землю, звучить як тривожний сполох, попереджаючи про щось майбутнє.

Тиша тут неприродна, густа, обволікаюча. Вона глушить кожен звук, окрім одного — повільного, лункого стуку… Стуку, що долинало зі старого саркофага в самому центрі цвинтаря. Стук стає все голосніше і голосніше, поки з-під кришки не показується тремтяча рука, обмотана зітлілими бинтами. Той, хто не хоче тут бути, але змушений вийти назовні — боягузлива мумія Роні.

***

Кришка стародавнього саркофага, прикрита пилом століть і прикрашена вицвілими візерунками, скрипить, наче протестуючи проти того, щоб бути відкритою. Повільно, ледь помітно, вона починає підніматися, і з чорної прірви з'являється рука — вкрита зітлілими бинтами, які давно втратили свій білий колір. Слабке сяйво місяця висвітлює ці виснажені пальці, які судомно чіпляються за край саркофага, ніби мумія боїться зробити навіть перший крок назовні.

Роні, ледве висунувши голову зі свого кам'яного притулку, озирається на всі боки. Його очі, два чорні провали, мерехтять слабким, боязким світлом — чи то відблиском магії, чи тремтінням чистого страху. Бінти на його тілі слабо хитаються, ніби під дією крижаного вітру, якого насправді немає. Здається, що вони тремтять самі по собі — як нервові м'язи, які не можуть заспокоїтися.

— Тільки б мене ніхто не помітив, аби… — шепоче Роні, насилу вибираючись із саркофагу. Його голос звучить приглушено, наче хтось намагається говорити крізь щільну ковдру чи з-під землі. Цей шепіт луною розноситься цвинтарем, лякаючи навіть самого Роні, який здригається від звуку власного голосу.

Він обережно ставить ногу на землю, і під його ступнями лунає хрускіт — чи то сухих гілок, чи старих кісток, розкиданих серед могил. Мумія завмирає, напружуючи кожну тканину свого зотлілого тіла, немов боїться, що цей звук приверне увагу всіх примар, демонів і істот, що мешкають на цвинтарі. Він навіть не дихає, якби мумії взагалі могли дихати.

Але тиша залишається незмінною. Лише холодний вітер проходить повз, дражнячи бинти Роні, змушуючи їх майоріти, як прапор ганьби. Мумія, дрібно тремтячи, повільно піднімається, озираючись на надгробки навколо. Його погляд пробігає по потрісканих плитах, напівзруйнованими пам'ятниками з розірваними кам'яними написами і темними статуями, що застигли у вічній скорботі.

— Аби ніхто не помітив... — повторює він, роблячи ще один обережний крок уперед.

Тут несподівано лунає глухий стукіт: кришка його саркофага раптово захлопується з оглушливим звуком. Відлуння цього стуку котиться по цвинтарі, ударяючи о кожен надгробний камінь, змушуючи Роні здригнутися і швидко озирнутися. Він ніби скам'яніває, його бинти застигають, наче перетворившись на висушену шкаралупу, і мумія повільно тягне голову вниз, боячись подивитися довкола.

- О, ні... Тепер точно мене помітять, - панічно шепоче Роні, обхоплюючи себе руками і повільно відступаючи в тінь найближчого надгробка, намагаючись злитися з темрявою.

Але цвинтар живе своїм життям. Заворушилась трава, і кілька чорних воронів із гучним карканням злетіли з застарілого хреста, голосно ляскаючи крилами. Десь вдалині з хрускотом і тріском розвалився старий кам'яний пам'ятник. Роні з жахом спостерігає за цими змінами, відчуває, як страх поступово паралізує його тіло, перетворюючи кожен бинт на напружену струну.

Він знову робить крок уперед, намагаючись рухатися якомога тихіше. Але тут бинти на його нозі, які давно ослабли і зачепилися за край саркофагу, зриваються з гучним, пронизливим звуком, що нагадує крик, і мумія різко обертається. У його очницях спалахує паніка.