Читати книгу - "Всі системи: небезпека, Марта Веллс"

де працювали Бгарадвадж і Волеску, перш ніж спустилися в кратер по зразки. За нормальних обставин я б допоміг зібрати речі, але медсистема, яка моніторила стан Бгарадвадж через рештки її скафандра, чітко повідомила: відпускати докторку не можна. Про спорядження, однак, ніхто й не згадав. Може здатись очевидним, що в надзвичайних ситуаціях варто кинути речі, які можна легко замінити; але в мене були й такі контракти, де клієнти наказували кинути закривавлену людину і рятувати обладнання.

А за цього контракту доктор Ратті підскочив і вигукнув:

— Я зберу ящики!

— Ні! — загорлав я, хоча не мав так робити.

Я повинен завжди говорити з клієнтами ввічливо, навіть якщо вони збираються через власний недогляд скоїти самогубство. Хаб-система могла прописати мій вибрик у лоґах та покарати мене через модуль контролю. Якби я його не хакнув.

На щастя, інші люди також закричали «Ні!», а Пін Лі додала:

— Твою наліво, Ратті!

— Ох, часу ж обмаль. Вибачте! — відповів Ратті та вдарив по кнопці швидкого закриття люка.

Завдяки цьому ми не втратили трап, коли внизу виринув Нападник із пащею, повного зубів, джгутиків чи чим він там прогризав землю. На всіх камерах цикади з’явилося величезне зображення, яке система перевела на персональні потоки екіпажу. Люди заверещали.

Менса так різко повела апарат угору, що я ледь не завалився, а всі, хто досі не був на підлозі, опинилися там.

У тиші, що запала тоді, всі з полегшенням видихнули, а Пін Лі сказала:

— Ратті, якби ти дав себе вбити…

— Ти б на мене дуже злилася, знаю, — Ратті сповз по стіні та мляво махнув рукою.

— Це наказ, Ратті. Не дай себе вбити, — кинула Менса з крісла пілота. Звучало сказане спокійно, але я мав пріоритет безпеки і бачив через медсистему, як шалено стугонить її серце.

Арада витягла аптечку, щоб зупинити кровотечу Бгарадвадж і спробувати стабілізувати її стан. Я максимально старався поводитись як прилад: затискав рани, коли мене про це просили, зігрівав докторку теплом свого тіла, яке поступово втрачало температуру, і тримав голову опущеною, щоб не бачити, як здивовано на мене дивляться.

НАДІЙНІСТЬ РОБОЧОЇ СИСТЕМИ 60 % І ПАДАЄ

База в нас стандартної моделі: сім поєднаних між собою куполів, що встановлені на відносно пласкій ділянці над вузькою річковою долиною та з одного боку підключені до системи енергопостачання й рециркуляції. У нас є система життєзабезпечення, але повітряні шлюзи відсутні, бо атмосфера планети придатна для дихання, хоч і шкідлива в разі тривалого перебування в ній. Чому так, не знаю, але це одна і тих речей, якими, згідно з контрактом, можна не перейматися.

Ми обрали це місце, бо воно розташоване прямо посеред досліджуваної зони, і хоча в долині де-не-де ростуть дерева заввишки метрів 15 кожне, вони дуже тонкі й мають лисуваті крони, тому ніхто не міг підступитися до нас, використовуючи їх як прикриття. Звісно, ми не врахували, що до нас прогризуть тунель.

Нашу базу оснащено захисними дверима, але коли цикада приземлилася, хаб-система повідомила мені, що головний вхід відчинено. Доктор Ґуратин вивіз ноші й покотив їх у наш бік. Оверс та Арада стабілізували стан Бгарадвадж, тому я поклав її на ноші й пішов з іншими до бази.

Люди попрямували до лазарету, а я спинився віддати малій цикаді команду закритись, а тоді зачинив і зовнішні двері. Через потік безпеки я наказав дронам розширити периметр патрулювання, аби вони сповістили якомога швидше, коли щось велике наближатиметься до нас. Також я встановив кілька сейсмічних сенсорів, щоб вони повідомляли про аномалії, коли щось велике ритиме до нас тунель.

Подбавши про безпеку бази, я пішов до так званої вартівні, де зберігаються зброя, амуніція, елементи периметральної сигналізації, дрони та все інше, необхідне для оборони, зокрема і я. Стягнув те, що лишилося від броні, та за порадою медсистеми побризкав ушкоджений бік загоювальним герметиком. Кров’ю я не спливав (мої артерії та вени запечатуються автоматично), але видовище було не з приємних. Та й рана боліла, хоча герметик трохи притупив відчуття. Я вже встановив через хаб-систему заборону на вихід за межі бази без мене, а тоді перемкнувся на резервний режим. Перевірив основний потік і не побачив заперечень.

Я мерз, бо температурний контроль вийшов з ладу по дорозі сюди, а натільна шкіра під бронею подерлася на шмаття. Я мав кілька запасних комплектів, але вдягати їх просто зараз було б непрактично і складно. Єдиний одяг, який ще лишався в мене, — це неношена уніформа, але і її вдягати я не збирався. (Не потрібно: я не патрулював внутрішній периметр бази. Мене про це не просили, тут живуть лише вісім людей, які дружать між собою, і це було б безглуздим марнуванням ресурсів, тобто мене.) Я попорпався однією рукою в ящику з інструментами і знайшов запасну аптечку для людей, якою мені дозволялося скористатись у надзвичайній ситуації. Діставши рятувальну ковдру, я закутався в неї та виліз на ліжко у своєму боксі. Двері зачинились, і блимнуло біле світло.

Всередині було не сильно тепліше, але хоча б затишніше. Я під’єднався до зарядних та ремонтних кабелів, притулився до стіни і задрижав. Медсистема повідомила, що надійність моєї робочої системи зараз дорівнює 58 % і падає; не дивно. За наступні вісім годин я відновлюсь і нарощу більшість ушкоджених органічних частин, але на 58 відсотках я навряд чи зможу паралельно аналізувати дані. Тому я налаштував усі потоки безпеки, щоб мене сповістили, якщо хтось спробує зжерти базу, і занурився в архів медіа, викачаний з розважального потоку.

Саме тоді хтось постукав у двері боксу.

Я зиркнув на них і миттю розгубив ретельно дібрані завантаження. А тоді промимрив як ідіот:

— Ем, так?

Докторка Менса прочинила двері й уважно подивилася на мене. Я погано вгадую вік людей, навіть після стількох проглянутих візуальних розваг. Люди в серіалах зазвичай не схожі на людей у реальному житті, принаймні в гарних серіалах. Жінка мала темно-коричневу шкіру та дуже коротке світло-каштанове волосся. Гадаю, вона не надто молода, інакше б не стала керівницею.

— Все гаразд? — запитала вона. — Я бачила звіт про твій стан.

— Угу, — я раптом зрозумів, що замість відповіді треба було вдати, ніби я в стазисі. Я натягнув ковдру на груди в надії, що докторка Менса не помітить відсутності шматків. Без броні, яка тримала все купи, я мав значно гірший вигляд. — Добре.

Зі справжніми людьми мені незатишно. Річ не в параної через хакнутий модуль контролю і не в самих людях, а в мені. Я знаю, що я страшний вбивцебот, і вони це знають. їх це нервує, відповідно, ще більше нервуюсь і я. Окрім того, через поранення я без броні, тому будь-якої миті з мене може вивалитися якась органічна частина, а на це ніхто не захоче дивитися.

— Добре? — насупилася вона. — Згідно зі звітом, ти втратив 20 відсотків маси тіла.

— Відросте.

На думку справжніх людей, я помираю. Мої поранення для них рівнозначні втраті кінцівки або двох плюс цілковите знекровлення.

— Знаю, та все ж…

Вона довго дивилася на мене, тому я перемкнув потік безпеки на їдальню, де за столом сиділи й розмовляли вцілілі члени команди. Вони обговорювали ймовірність існування інших представників підземної фауни і скаржилися, що не взяли з собою інтоксикантів. Схоже, все нормально.

— Ти добре діяв з доктором Волеску, — продовжила Менса. — Навряд чи інші зрозуміли… але були вражені.

— Заспокоєння постраждалого — частина стандартних інструкцій щодо надання невідкладної допомоги.

Я тугіше запнув ковдру, щоб Менса не помітила нічого жахливого. Здається, внизу щось протікало.

— Так, але система визначила за пріоритет Бгарадвадж і не перевірила життєвих показників Волеску. Вона не врахувала шокової ситуації й вирішила, що він вибереться сам.

Зображення в потоці вказувало, що всі вже проглянули записи польової камери Волеску. Вони говорили