Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

— Джералде, я серйозно.

Посмішка поширшала. На виду з’явилися ще кілька його дрібних зубів безвинного юриста. Рівень IQ звалився ще на двадцять-тридцять балів. І він досі її не почув.

«А ти впевнена?»

Так. Вона не вміла читати його, наче книжку (Джессі припускала, що для цього потрібно набагато більше, ніж сімнадцять років шлюбу), але вважала, що зазвичай непогано уявляє, що діється в його голові. Думала, що це був би серйозний збій, якби вона помилялася.

«Якщо це правда, дівулю, як же він не “читає” тебе? Як же не бачить, що це не просто нова сцена в старій знайомій секс-кумедії?»

Тепер настала її черга трішки спохмурніти. Джессі завжди чула голоси в голові (мабуть, усі їх чують, хоча люди зазвичай про них не розповідають, так само як не діляться особливостями роботи свого кишківника), і більшість із них — це голоси старих друзів, приємні, наче домашні капці. Але цей був новий… і в ньому не вчувалося нічого приємного. Це був сильний голос, що звучав молодо й жваво. А також нетерпляче. Тепер він заговорив знову, відповідаючи на власне запитання.

«Проблема не в тому, що він не може тебе “читати”. Просто іноді, дівулю, він цього не хоче».

— Джералде, правда, я не в настрої. Візьми ключі й відімкни мене. Зробимо щось інше. Якщо хочеш, я буду зверху. Або можеш просто лягти, завести руки за голову, а я тебе, ну, знаєш, навпаки.

«А ти впевнена, що хочеш цього? — запитав новий голос. — Дійсно впевнена, що взагалі хочеш ще будь-коли займатися хоч якимось сексом із цим чоловіком?»

Джессі заплющила очі, ніби цією дією могла якось змусити голос замовкнути. Коли вона знову їх розплющила, Джералд стояв у ногах ліжка, а спереду його труси стирчали, ніби ніс корабля. Ну… радше, мабуть, дитячого іграшкового човника. Посмішка ще більше розпливлася, відкриваючи з обох боків останні кілька зубів — тих, що з золотими коронками. Та дурна посмішка їй не просто не подобається, усвідомила Джессі. Вона варта зневаги.

— Я відпущу тебе… якщо ти гарно, дуже гарно поводитимешся. Будеш слухняною, Джессі?

«Банально, — прокоментував це той новий прямолінійний голос. — Très[3] банально».

Він заклав великі пальці за пояс трусів, наче якийсь дурнуватий стрілець. «Жокейчики» спустилися швидко, тільки-­но встигли подолати чималий рятівний круг із жиру навколо талії. І ось той орган, голий. Не грізний рушій кохання, з яким вона вперше зіткнулася в підлітковому віці на сторінках «Фенні Гілл»[4], а щось лагідне, рожеве, обрі­зане. П’ять дюймів абсолютно нічим не примітної ерекції. Два чи три роки тому, під час однієї з нечастих поїздок у Бостон, Джессі побачила фільм, що називався «Живіт архітектора». «Так. А тепер я дивлюся на “Пеніс адвоката”», — подумала вона. І закусила зсередини щоку, щоб придушити сміх. Сміятися в цю мить було б нерозумно.

Їй дещо спало на думку, і вмить будь-яке бажання сміятися зів’яло. Думка така: він не розуміє, що вона серйозно, тому що її, Джессі Мейгут Берлінґейм, дружини Джералда, сестри Медді й Вілла, доньки Тома й Саллі, матері нікого, для нього насправді й немає зовсім. Вона щезла звідси в ту ж мить, коли ключі тихенько сталево клацнули в замках наручників. У нижній шухляді Джералдового стола на місці журналів із пригодницькими історіями, які тішили його в підліткові роки, з’явився стос порнографічних, де жінки в самих лише перлах стоять навколішки на килимах із ведмежих шкур, а ззаду їх грають чоловіки з секс-агре­гатами, на тлі яких Джералдів має вигляд моделі типорозміру H[05]. На зворотах цих журналів, поміж 900-ми номерами сексу по телефону, були оголошення про надувних жінок начебто анатомічно правильної форми — чи не найхимерніше поняття з тих, про які Джессі коли-небудь чула. Тепер вона собі уявила цих наповнених повітрям ляль, їхню рожеву шкіру, мультяшні тіла без жодних рис та пласкі обличчя і відчула подив від усвідомлення правди. То був не страх, не зовсім страх, але всередині щось енергійно заблимало, і краєвид, який відкрився від цього стробоскопа, лякав безмір більше, ніж ця дурна гра чи те, що цього разу вони бавляться в неї в літньому будинку біля озера, хоч літо вже давно скінчилося й повернеться аж за рік.

Та всі ці думки зовсім не вплинули на її слух. Тепер вона почула бензопилу, що гарчала в лісі десь на великій відстані від них — мабуть, миль зо п’ять, не менше. Поруч же, посеред плеса озера Кашвакамак, запізніло починаючи щорічну міграцію на південь, у блакитне жовтневе небо здуріло заклекотала гагара. Ще ближче, десь на північному березі, загавкав собака. Звук був огидний, тріскучий, проте Джессі він дивним чином заспокоїв. Він свідчив, що тут є ще хтось, хоч зараз і будній жовтневий день. Окрім цих звуків, залишався тільки грюкіт об роздутий одвірок дверей, що хилиталися, ніби старий зуб у зогнилих яснах. Джессі відчувала: якщо ще довго доведеться це слухати, то вона здуріє.

Джералд, на якому тепер не було нічого, крім окулярів, укляк на ліжку й почав підповзати до неї. Його очі не втратили блиску.

Джессі припускала, що саме через той блиск продов­жувала грати в гру ще довго після того, як вдовольнила первинну цікавість. Вона багато років уже не бачила, щоб Джералд дивився на неї з такою пристрастю. Виглядає вона незлецьки — Джессі вдалося не набрати ваги й більш-менш зберегти фігуру, — проте Джералдів інтерес до неї все одно потроху спав. Вона припускала, що частково в цьому можна звинуватити алкоголь, — зараз він п’є знач­но більше, ніж коли вони одружилися, — проте знала, що причина не лише в цьому. Яке там старе прислів’я: чим більше людину знаєш, тим більше недоліків у ній бачиш? Це не мало б дія­ти на чоловіків і жінок, що кохають одне одного, принаймні якщо вірити поетам романтизму, яких вона читала на вступі до англійської літератури, проте з роками по закінченні коледжу Джессі виявила, що є певні реалії життя, про які Джон Кітс і Персі Шеллі не писали. Але, звісно ж, вони померли набагато молодшими, ніж вони з Джералдом зараз.

Та просто тут і зараз усе те не мало особливого значення. Важило, мабуть, те, що вона бавилася в гру довше, ніж насправді хотіла, тому що їй подобалися хтиві вогники в очах чоловіка. Так вона почувалася молодою, гарною й жаданою. Але…

«…але якщо ти справді думаєш, ніби він бачить тебе, коли в очах у нього горять ті вогники, то тебе, дівулю, обма­нули. Або, можливо, ти обманула себе. І, можливо, тепер тобі треба вирішити — дійсно, по-справжньому вирішити, — чи збираєшся ти й надалі миритися з цим приниженням. Бо ж хіба не саме так ти почуваєшся? Приниженою?»

Вона зітхнула. Так. Саме так вона й почувається.

— Джералде, я справді не жартую, — промовила вона вже голосніше, і вперше вогники в очах затремтіли.

Добре. Здається, він таки чує її. Тож, можливо, все досі нормально. Не чудово, бо минуло вже дуже