Читати книгу - "Падіння Інгларіанії, Леонід Спіранд"

– Таке ставлення ми проявляємо до всіх мирних чужинців, що опиняються в Інгларіанії волею долі, – по-доброму відповів намісник, – наша держава не мала контактів з іншими цивілізаціями вже багато десятиліть, адже розташована серед безкраїх степів і гір, які мало хто здатен перетнути. Ваша поява тут це вже чимала подія, завдяки якій між нашим країнами може відбутися справедливий обмін знаннями та культурами. Але все по порядку: вам потрібно відпочити з дороги.

Тут намісник клацнув пальцями і поруч з'явився слуга, який супроводив Сола до його покоїв. Спочатку агента здивували запропоновані хороми, але потім слуга розповів, що подібних великих кімнат у палаці звели більше десятка, спеціально для можливих візитерів з інших країн. Судячи з усього, Сол виявився першим. Разом з тим, йому запропонували різноманітність страв, вин, а також компанію найвидатніших жриць кохання Інгларіанії. Скористався він тільки першим, адже алкоголь, як і сп'яніння іншого роду, могли затуманити його розум. Замість вишуканості оперативник попросив пошукати для нього деталі, необхідні для полагодження екіпірування.

На жаль, тут везіння Сола закінчилося. Неважко було здогадатися, що в державі, де немає навіть електрики, ніхто не зрозуміє, як влаштоване його обладнання. Проте інгларіанці старалися як могли, приносячи Солу одну дивну залізяку за іншою. Зрозуміло, нічого не працювало, а без деталей зі зв'язком і стабілізацією в гіперсвіті можна було розпрощатися. Диких порталів в інші світи, які в його організації називали вортексами, поблизу теж не виявилося, тож агент був тут замкнений. Занепадати духом Сол не став, а вирішив пошукати ще варіанти серед місцевих. Уже за кілька днів він випросив у намісника інгларіанський одяг, пославшись на те, що крім військової форми у нього нічого немає. Потім підфарбував обличчя ліловим за допомогою соку місцевих ягід, щоб не виділятися, і почав прогулянки містом.

Немов тінь страж блукав людними площами і вузькими вуличками, навідувався до бутіків, крамниць і їдалень, навіть заговорював деколи з жителями, щоб краще пізнати місцеві звичаї. Хто знав, раптом намісник лише прикидався гостинним, а сам відгодовував його собі на вечерю. Однак жодних змов чи побажань зла чужинцю Сол не почув. Хтось вітав його появу, хтось був скептичний, але більшість залишалася зануреною у свої особисті проблеми й обговорювала прибульця хіба що з нудьги. Сола навіть здивувала така буденність.

Загалом, Інгларіанія здавалася нормальним суспільством із врахуванням рівня її розвитку, дивними були лише факти, пов'язані з Абсолютом. По-перше, історія цієї держави або замовчувалася, або й справді була до ідеального простою. Ніяких тобі воєн, голоду, повстань та інших малоприємних елементів людського розвитку. Абсолют вибрав це місце для заснування держави, заклав перший камінь, а місцеві з того наслідують його ідею як можуть.

У мистецтві спостерігалася схожа тенденція. Усі картини зображували Абсолюта, особливо популярними були портрети його сонячного лику. Усі вірші та п'єси описували винахідливість і геніальність Абсолюта при створенні Інгларіанії. Музиканти прагнули відтворити мелодійність його голосу, а танцівниці наслідували його граціозні рухи. Місцями це доходило до абсурду, що змусило агента поводитися обережніше – на фанатиків інгларіанці були зовсім не схожі, але диявол завжди ховався в дрібницях.

Однак, головним джерелом дивацтв залишався зачинений район. Одного разу Сол прогулювався вулицею неподалік від воріт і почув стукіт. Але не простий, на кшталт удару молотком, цей був схожий радше на гуркіт грому перед зливою. Агент сіпнувся і рефлекторно повернувся в бік джерела – того самого входу між кам'яними стінами. Інші перехожі миттю покрокували геть із найближчих доріжок. Саме покрокували, а не побігли, просто ніби різко згадали про справи. Потім звук повторився, і агент побачив, як підстрибнули десятки замків на воротах, а за ними заклубився чорний серпанок. Вулиця стала безлюдною, але ніхто з місцевих й словом не обмовився про звуки.

Згодом оперативник почав чути подібні удари регулярно. Їх можна було вловити майже по всьому місту, хоча здебільшого вони були вкрай тихими. Цей звук маскувався під галас міських вулиць немов шпигун, плив бруківкою і крадькома зазирав у вікна, доки серпанок за муром ставав дедалі густішим. Агент поспішив поділитися тривожними спостереженнями з місцевими і заразом наважився розпитати про браму під час світських бесід. У відповідь, інгларіанці лише дивувалися і поспішали змінити тему, дехто навіть глузував з агента і проявляв агресію. Навіть намісник відреагував нарівні з усіма, хоч і куди ввічливіше.

– Вибачте, але те, про що ви говорите, просто не може бути правдою. Ви, певно, рознервувалися, і ще не звикли до нашого середовища, – сказав він за чаєм із помітним хвилюванням.

Тільки хвилювання це було не щодо моторошних стуків і диму за стінами, скоріше через стан психіки його гостя, який в очах жителів раптом почав виглядати параноїком.

– Давайте ще раз поговоримо про те, які саме деталі вам потрібні. Завтра на заході сонця я відправлю кількох розвідників у незвідані далі, де їм може зустрітися все, що завгодно. Можливо, ми знайдемо представників вашої цивілізації й умовимо їх допомогти в ремонті вашого обладунку.

– Так, ви маєте рацію. Давайте краще обговоримо те, що важливо, – кивнув Сол, адже зрозумів марність діалогу про браму і вирішив більше не порушувати цю тему взагалі.
 

Цього рішення він дотримувався рівно добу, а потім усі дискусії про небезпеку за воротами втратили будь-який сенс.