Читати книгу - "Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз"

— Ну думаю для вирішення всіх питань у тебе буде достатньо часу, — я випустив дим.

— За що ти так з тим бідолахою? Його ж точно посадять.

— Він починав забагато винюхувати. Хотів бути в курсі всього. Наче й ніби питав «до слова», але я бачив його наскрізь.

— Захаре, ти страшна людина, — він засміявся.

— Ну досить вже компліментів, Сергію, — я хмикнув, — без тебе мені буде сумно.

— Як ти розберешся зі всім цим? Моя допомога тобі точно не потрібна?

— Не турбуйся, — коротко кинув, — їдь відпочивай. Може я якось відвідаю тебе.

Ми обмінялись коротким рукостисканням і я попрощався. Так, у мене не було друзів, але Сергія я вважав єдиним надійним та хорошим товаришем. Ми з ним наробили багато справ, тому з такою дикою пропозицією я прийшов саме до нього. І чоловік без вагань погодився. 
Я повернувся додому з надією, що там нема Діани. Я переїхав з нашого міста сюди, бо справи тут вести набагато простіше. А вона вирішила напроситись зі мною. Чомусь батько не дозволив їй жити самій, а змусив мене прийняти сестру до себе. Мене це роздратувало, бо часто вдома я був не сам. Та погодився я лише для виду, а Діана в моєму домі зʼявлялась дуже рідко, лише коли в мене був хороший настрій. Що вона казала вдома — мені начхати. 
Як тільки я переступив поріг дому, залунав дзвінок телефону. Я чекав на це. Дзвонили з поліції по причині загибелі мого близького друга. Засміявшись до себе в дзеркалі, я повернувся до авто та виїхав.

— Ви знаєте цього чоловіка? — переді мною зʼявилось фото Сергія. Я зі всіх сил намагався бути серйозним.

— Так, це мій хороший знайомий. А що таке?

— А це обличчя вам знайоме? — далі поліцейський показав фотографію того, кого я збираюсь підставити.

— Абсолютно ні, — я похитав головою, — то в чому справа? Вибачте, але я не маю купу часу, щоб тут стирчати.

— Вашого друга вбили. В його домі було купа крові та слідів боротьби. Самого тіла ми не знайшли, та думаємо, що його кудись викинули. Ще знайшли оце, — на столі зʼявився пістолет у прозорому пакеті, — на ньому були відбитки ось цього чоловіка.

— Який жах, — я доторкнувся рукою до підборіддя, наче справді здивований.

— Дружина потерпілого сказала нам, що ви останній, хто бачився з ним. Тому ми вирішили вас повідомити.

— Ем…так, я… Так, ми бачились. Разом були в барі, потім розійшлись… Хто б міг подумати, — я видавлював з себе всю можливу акторську майстерність.

— Ми б хотіли поставити вам ще декілька запитань.

— Ні! — різко відповів я і підвівся, голосно відсунувши свій стілець, — я зараз не зможу ні на що відповідати. Таке потрясіння — помер мій друг. А ви хочете якихось відповідей. Зателефонуйте мені в інший день, я прийду. До побачення. 
Я поспішив вийти з кабінету, щоб раптом не втратити контроль та не зареготати, бо серйозний вираз обличчя поліцейського та його віра у правдивість цієї історії мене дуже веселили. Все, про що я зараз мріяв, це поспати. Але як на зло знову дзвонив телефон. Я відволікся на нього і не побачив, як хтось врізався в мене.

— Перепрошую, — сказала дівчина і підняла на мене великі очі.

— Можна якось акуратніше!? — гаркнув я, — чого вас тільки вчать в цій поліції.

Вилетівши надвір, я мусив передзвонити, бо телефон замовк. Це був мій помічник і він ніколи не турбував мене без причини. Я злився, бо страшенно сильно сьогодні хотів відпочити. І як на зло, він не відповідав. Тому довелось сідати в авто та знову повертатись до клубу. Одразу на вході був помічник.

— Що таке, Євгене? Я здається казав не турбувати мене просто так.

— Вибачте, Захаре Вікторовичу, — хлопець виглядав схвильованим, — але... до вас прийшли.

— Ну і? Це хіба так важливо? Ти ж вмієш переносити зустрічі на більш зручний час.

— Але… це…

— Що!? — крикнув, бо мене починало дратувати те, що він ніяк не може пояснити, що сталося, а просто стоїть і мямлить, — ти що говорити не можеш нормально!? Не змушуй пошкодувати, що взяв тебе на цю довбану роботу.

— Але ви казали ніколи не впускати цю людину сюди.

— Що…— я сіпнув головою, — то чому впустили? За що я плачу вам ці довбані гроші!?

Я відштовхнув його та швидким кроком пронісся через весь зал до свого кабінету. В списку заборонених персон було дуже багато людей, зважаючи на специфіку нашого закладу і цей список поповнювався майже не щодня. Тому вгадати, хто саме міг прийти було просто неможливо. Але враховуючи, що цей хтось насмілився зайти до мого кабінету, отже він дуже нахабний. Я вчепився за ручку дверей да різко відкрив їх, підготувавшись вичитувати людину з порогу, але потім просто застиг. Практично відняло мову.

— Ну нарешті. Поки дочекаєшся тебе, то все на світі можна пропустити. Твоя пунктуальність бажає кращого.

— Діана? Що ти тут забула?