Читати книгу - "Врятуй мою душу , Марта Мущинка"

Амелія:
Ранок. Ще один "прекрасний" день. Моя рутина не обіцяє ніяких змін: одягаю, за словами мами, найкращий одяг, роблю легкий макіяж та йду на кухню. Тьотя Катя, наша служниця (ну принаймні її так називають мої батьки, але для мене вона ніби друга мама, завжди піклується, цікавиться моїм життям і намагається хоч трохи його прикрасити) приготувала, як і зазвичай дуже смачний сніданок.. Сідаючи за стіл, наперед дякую та поглинаю все до останнього шматочка...
- Дякую тьоть Кать, все як завжди на вищому рівні.. Навіть не уявляю як ви це все встигаєте: і в домі прибрати, і їсти приготувати, та ще й часто носити моєму батькові каву..- промовляю та кладу брудну тарілку до посудомийки..
- Дівчинко моя, до всього можна швидко звикнути:) - натомість з посмішкою відповідає вона.
- Авжеж..Але якби моя мама хоч трохи вам допомагала, а не говорила цілими днями по телефону, у вас було б трохи більше вільного часу! - аргументую зовсім не реальні факти. Адже моя мама та прибирання зовсім не сумісні речі.
- В неї робота, а мені і не складно! - промовляє тьотя. Ну от як їй вдається бачити щось хороше навіть у моїх батьків? Це ж не можливо! 
- Не виправдовуйте її! Я сказала правду! - всеодно не відступаю від свого..
- Ох, Амеліє, інколи ти схожа на маленьку, вередливу дівчинку.. Проте я добре розумію твою поведінку! - розсудливо поглянувши на мене, сказала вона..
- Якби ж і я змогла так усе розуміти! - кажу наостанок, ще раз дякую за приготований сніданок, беру сумку та вирушаю до університету... 
На подвір'ї, як і завжди на мене чекає наш водій, який то відвозить, то привозить мене на навчання.. Хоча блукати пішки мені подобається набагато більше, але вдіяти нічого не можна - такий наказ матері..
В університеті на мене вже давно зачекались мої "хороші друзі"..  "Як ти доїхала Амеліє?", "Як настрій красуне?", "Оо, Амеліє, я така рада тебе бачити!", "Маєш такий крутий вигляд" - їхні репліки, ніби стара платівка, яка повторюється щоразу коли я з'являюся на горизонті.. А з їхніх "щирих" облич так і пре гармонією.. 
До початку пар залишається ще 20 хвилин, і це прекрасна можливість побути наодинці із своїми думками.. Йду до найближчого парку, вибираю місце де немає людей, розгортаю свою улюблену книгу та просто насолоджуюсь тишею..
Станіслав:
Наша команда знову перемогла. Наскільки ж я звик відчувати смак перемоги. Це неймовірні відчуття! Футбол дає сил терпіти мого дурнуватого дядька, який терпить мої ігри заради кубків, які я приношу додому... Завдяки цьому він що разу може хвалитись друзям, який же ж у нього чудовий племінник - спортсмен. Так, знаю, суцільна маячна! Та й взагалі, яка з цього користь? А от самі у нього запитайте, бо я і сам не знаю відповіді на це безглузде питання! 
Після вдалої гри, наша команда подалась в кафе, щоб відсвяткувати перемогу.. Тренер був задоволений і погодився випити із нами! Та зрештою після кількох бокалів пива за ним приїхала дружина і на цьому його святкування закінчилось! 
- У мене є тост! - раптом гукнув один із моїх друзів - Давайте вип'ємо за нашого лідера! Стас, п'ю за тебе! 
Я кивнув головою на знак подяки та потягнувся до свого келиху.. 
- Так Стас, за тебе! - підтримали інші..
- За нашого кремезного холостяка, який ніяк не може знайти для себе ту саму! - із дивним сарказмом ляпнув Андрій - наш воротар, який, як мені здавалося, завжди косо дивився у мою сторону...
- До чого ти це? - запитую, чекаючи або на пояснення, або на звичайне "Вибач, я не те хотів сказати!" 
- Ну біля тебе крутиться так багато дівчат, а ти жодній навіть шансу не даєш..Спробував хоч раз завести нормальні стосунки! - натомість він знову бовкнув дурницю..
- А ти спец у стосунках чи як? - піднімаю запитально брову..
- Все може бути! Але от щоб ти був у статусі пари - нереально! Ти ж навіть завоювати дівчину нормально не зможеш! - говорить Андрій... Він здурів? Чи хоче, щоб я подарував йому синець під оком? 
- Хей, народ, ви хочете бійку влаштувати? - втрутився Остап, один із наших гравців, і додав:- Андрію, що ти так завівся? Ти ж знаєш, будь яка дівчина не встоїть перед брутальнісю нашого лідера! (Оце так підтримка! Дякую! Дякую!) 
- То може вкладемо парі? - ніяк не заспокоюється Андрій - Чи боїшся? 
Ох, бачить Бог - я цього не хотів. Проте треба втерти носа цьому бовдурові. А хто ж як не я це зробить? 
- Гаразд! Яка умова парі? - погоджуюсь, впевнено дивлячись в очі суперника..
- Все дуже просто. Ми покажемо тобі якусь рандомну дівчину, ти з нею познайомишся і якщо вона погодиться піти з тобою на побачення - вважай ти виграв! 
- Ух, і все? Так на що граємо? 
- На місце лідера у команді! - говорить Андрій і у мене склався весь пазл. Місце, він хоче бути на моєму місці! Пограти в лідера йому захотілось. Ось тепер мені все ясно..
- Домовились! - погоджуюсь та тисну його руку, а Остап розбиває парі.
Через деякий час ми опиняємось в парку. Хоча якщо чесно я надіявся на клуб, там багато хороших дівчат і запросити когось на побачення як раз плюнути. А тут парк. Хто сюди взагалі ходить? Ботанки з книжками? Літні пані з песиками? 
- Оо, бачу ціль! - скрикнув Андрій, показавши на дівчину, що сиділа читаючи книгу. Я ж казав, самі ботанки! 
- Ця? - здивовано перепитую..
- Авжеж! Вже не такий впевнений у своїй брутальності? 
- Хах, готуйтесь замовляти ресторан для мого побачення! - з ентузіазмом промовляю я та крокую у бік русявої дівчини....
Сідаю поруч, широко посміхаюся та тільки но хочу промовити хоч слово, як незнайомка навіть не дивлячись на мене, промовляє:
- Моїй мамі зять не треба! І звідки взялась така цукерочка краще не кажи! І передай своїм друзям, що грати у парі на дівчат давно вже вийшло з моди! 
Ошелешено споглядаю на неї і подумки дивуюсь - звідки вона знає про парі? Дивна якась..
- Якщо це все, - тепер вона озирнулася до мене - Тобі краще іншу дівчину пошукати...
Поки вона говорить останню репліку встигаю роздивитись риси її обличчя: гарні, блакитні очі, пухкі губи та маленька родимка на правій щоці, яка трохи нагадувала серце... Чорт, на ботанку вона зовсім не схожа, мушу визнати Андрій вибрав приголомшливу ціль.. Але що робити далі, немаю ні найменшого уявлення?! 
- Взагалі то я підійшов запитати, яка зараз година, а то телефон розрядився! - вигадую на ходу...
- 10:00..- відповідає та - Мені вже час! 
Вона закрила свою книгу, піднялась і просто пішла, а я не зміг навіть її зупинити.. Але чому? Цього вже я не знаю! 
❤️ Нарешті дійшли руки до того, щоб написати нову книгу. Сподіваюсь на вашу підтримку, вподобайки та коментарі до нових глав.❤️