Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

нова ідея модерної етнічної нації все ще не була панівною. Лише організоване насильство Другої світової війни остаточно зламало історичну оболонку, в межах якої могли співіснувати ранньомодерні ідеї про націю. Депортації, геноцид та етнічні чистки знищили історичні землі й спустошили багатокультурні міста, звільнивши шлях модерному націоналізмові; масові вбивства та переміщення еліт викорінили традиції. Розвиваючи цю тезу, наша праця фокусує увагу на воєнному досвіді поляків та українців і шукає причини їхніх взаємних етнічних чисток. Після чотирьох років радянської та нацистської окупації українці й поляки впродовж наступних чотирьох років продовжували проводити взаємні етнічні чистки, що забрали понад 100 тис. життів і стали причиною переселення 1,4 млн осіб. Як дійшло до такого? Чи етнічні чистки справді викликані націоналізмом, чи, навпаки, саме вони ведуть до подальшої націоналізації населення?

Як національні держави дають собі раду з такою історією? Чи можуть вимоги модерних національних ідей, так жахливо втілені в етнічних чистках, мати також і мирний прояв? Ці питання порушувалися від 1940-х до 1990-х рр. Після революцій 1989 р. між Польщею, Литвою, Білоруссю та Україною існували всі можливі передумови національного конфлікту: розпад імперій, історично нелегітимізовані кордони й провокуючі меншини, реваншистські заклики, нерішучі еліти, недосвідчені демократії, різні пам'яті про етнічні чистки та національні міфи про одвічний конфлікт. Попри все це, польська східна політика, усвідомлюючи, чим є модерна нація, змогла забезпечити геополітичну стабільність. На розпад СРСР чекали, його пришвидшували й мирно завершили. Найочевиднішим доказом польського успіху стало незнання на Заході про історичні конфлікти та воєнні чистки, про які йтиметься в цій книжці. Там, де у 1990-х рр. дійшло до збройних конфліктів, як, наприклад, у Югославії, громадськість дізналась про прецеденти часів Другої світової війни і начебто взаємну прадавню ненависть їхніх учасників. Там же, де запанували мир і благополуччя, як, наприклад, у Польщі, центральне місце зайняв історичний наратив «повернення до Європи». Іншим доказом успіху польської східної політики стала польська інтеграція із Заходом. Так 1999 р. став роком величезних досягнень і неймовірних невдач нової Європи: надавши членство Польщі, НАТО бомбардувало Югославію, і поки світ спостерігав за конфліктом між сербами та їхніми сусідами, у Косово було відправлено спільний польсько-український миротворчий батальйон. Чому Північно-Східна Європа об'єдналась, а Південно-Східна розпалася?

ЧАС

Ці три питання — коли з'являються нації, що стає причиною етнічних чисток і як держави можуть примиритися — визначають хронологічні рамки цієї праці: 1569–1999 рр. Рік 1569 — це час створення ранньомодерної польської нації. Тоді польські та литовські шляхтичі уклали угоду, відому як Люблінська унія, й створили Річ Посполиту. Відтоді вони мали спільний парламент і разом обирали монархів, творячи спільну цивілізацію. За умовами унії Польське королівство та Велике князівство Литовське зберігали окремі право та адміністрацію, а також внутрішній кордон, хоча він і був змінений на користь Польщі, передавши тій південні, переважно східнослов'янські, території Литви. Це розділило східнослов'янську шляхту та простолюд, розмежувавши території, які ми сьогодні називаємо Україною та Білоруссю. Хоча Люблінська унія й виходила з принципів релігійної толерантності, вона також збіглася з амбітною церковною реформою. Перехід східнослов'янської шляхти зі східного на західне християнство став причиною нового поділу — між шляхтичами та простолюдом — на теренах, що сьогодні належать Україні та Білорусі. Отже, об'єднання польської шляхетської нації супроводжувалось новими поділами між іншими соціальними групами. Повстання в Україні, що відбулося пізніше, у 1648 р., окреслило, зрештою, контури подальшої польської, української і навіть російської національних історій.

Рік 1569 — це нетрадиційний відправний пункт для роздумів над національними історіями Польщі, Литви, Білорусі, України чи Росії, які зазвичай починаються від часів Середньовіччя і начебто виказують тяглість у розвитку нації аж до сьогодення. Щоб відчути зміни в цьому процесі, найкраще почати з появи єдиної ранньомодерної нації на розлогих територіях Речі Посполитої, а потім звернути увагу на її вплив на сучасну політику. Хоча ця ранньомодерна нація і називалась «польською», цей термін позначав швидше громадянство та цивілізацію, ніж мовну або етнічну належність. Почавши з 1569 р., ми зможемо зрозуміти злагодженість і привабливість ранньомодерної польської нації, а також звільнити себе від сучасних уявлень про те, якою саме має бути національність. А оскільки це дослідження саме нації, а не держави, його перехідна цезура також не буде традиційною. XIX ст. стало «золотим віком» польської цивілізації, незважаючи на те, що поділ 1795 р. поклав край Речі Посполитій. Тому замість концентрувати увагу на 1795 р., як це роблять романтична, національна й історіографічна традиції, ця книжка пропонує 1863 р. як початок кінця ранньомодерної політики. У 1863 р. польські шляхтичі востаннє повстали проти російської влади; після 1863 р. Російська імперія почала підважувати польське культурне й економічне домінування у своїх західних губерніях. Після невдалого повстання велика частина традиційної польської еліти відкинула традиційні визначення держави і нації. До них приєднались окремі імперські чиновники й народні діячі, які вважали, що нації визначаються релігією та мовою. Тому лише після 1863 р. з'являються модерні польський, литовський і російський націоналізми, ворожі ранньомодерним уявленням, а також стають помітними обриси білоруської ідеї. Подібного розриву не сталось у маленькій частині колишньої Речі Посполитої, що відійшла до Австрії. В цьому випадку ми маємо зосередити увагу на 1876 р., коли в Російській імперії було заборонено українські публікації; відтоді в Австрії почала набувати сили українська ідея, а в австрійській Галичині з'явились умови для українсько-польського протистояння.

Ми побачимо, що минуле справді має значення для появи модерних націй, хоча й не таке, якого прагнули б самі націоналісти. Кожен модерний націоналізм, про який ітиметься далі, ігноруватиме очевидні ранньомодерні традиції, надаючи перевагу уявній тяглості від часів Середньовіччя. Ми також зрозуміємо, що модернізація пов'язана з націоналізмом, навіть якщо теорії модернізації не можуть пояснити найголовніших складових національних успіхів чи поразок. Ознаки модерного суспільства — політичні ідеології, демократична політика, вишукана пропаганда, мас-медіа, загальна освіта, зростання населення, урбанізація, індустріалізація — для всіх них є місце в цьому дослідженні. Централізована держава — це фетиш і для націоналістів, що проектують її в минуле, і для представників суспільних наук, які, слушно акцентуючи її новизну та потенціал, часом перебільшують успіх її творців. Держави не менше за нації існують у часі. Державна влада стає легітимною тоді, коли населення визнає її такою. У цій праці спроби творення сучасних централізованих держав розглядаються як проекти з різними та часто не-передбачуваними результатами. Держави руйнуються так само, як і творяться, і спосіб їх знищення часто визначає національні ідеї наступного покоління. Більш того, під час свого творення держави часто набувають невизначених форм, прикладом чого можна вважати ранні радянські республіки з їхньою змінною національною політикою, коли національне відродження наслідувалось і підривалось масовими вбивствами національно свідомої інтелігенції. Іншим зразком є амбітна міжвоєнна Друга Річ Посполита, розділена у своїх визначеннях нації, нездатна ані асимілювати прикордоння, ані побудувати федеративну державу, так само, як і післявоєнна Польща: легітимізована етнічною гомогенністю, але керована комуністами. Описуючи перші десятиліття XX ст., ця книжка розглядає