read-books.club » Наука, Освіта » Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

326
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська" автора Олександр Віталійович Красовицький. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 ... 137
Перейти на сторінку:
лютого. Сімферополь] Із усього Криму почали з’їжджатись обурені та розгнівані люди. Двадцять тисяч чоловіків і жінок вирушили захищати свій дім, вигукуючи речівки та тримаючи плакати з гаслами, які стали наступним кредо всього їхнього життя: «Крим — це Україна». Але під Верховною радою Криму нас уже чекали вороги. З Російської Федерації передислокувались, як вони говорили, у туристичних цілях, не менш як десять тисяч кубанських козаків, які мали надати збройну підтримку завезеним цивільним. Цих людей швидко було розподілено по всіх великих містах і селах, але велика частина все-таки залишилася «підкорювати» столицю. До них приєдналися місцеві співробітники спеціального призначення «Беркут», ті самі, які бешкетували, били і вбивали протестувальників на Майдані в Києві. Кримські відділення вважалися найжорстокішими, бо вже давно симпатизували Москві. Основну масу сепаратистів у ті дні становили проплачені маріонетки — «тітушки», що виконували функцію «м’яса», під час усіх гарячих стадій конфлікту. Загалом, того дня під Верховною радою Автономної Республіки Крим зібралося не менш як п’ять тисяч росіян. Вони не приховували своєї присутності й цілей, які були відкритими, чіткими і зрозумілими — окупувати й анексувати територію настільки принадного їм півострова.

Весь цей набрід стояв півколом біля вхідних дверей до будівлі. Їм потрібно було за всяку ціну не дозволити, аби сесію, що відбувалася в парламенті, було зірвано. З протилежного боку загарбники готували криваву провокацію, яка мусила стати виправданням подальшого введення військ. Увесь дах будівлі обліпили журналісти, як мухи мед. Десятки камер усіляких ЗМІ РФ готували вечірню порцію пропаганди для своїх обивателів.

Серед тих, хто зібрався відстоювати цілісність і незалежність України, здебільшого стояли кримські татари. Було й чимало етнічних українців, але все ж основна атака готувалася саме на корінний народ Криму. На їхню адресу з боку росіян летіли образи з міжрасовим підґрунтям, таким властивим нашим сусідам: «Черножопые! Чурки! Хачи!». Росіяни робили все, щоб спровокувати кримських татар піти в наступ. Усе це підігрівалося виглядом російських прапорів, яких ставало все більше.

Тієї миті, коли в наш бік полетіли скляні пляшки, цегла і палиці, а опоненти почали використовувати газові балончики та кийки, залишатися в бездіяльності було вже неможливо. Хвиля пішла в наступ. Почалася тиснява. Натовп з усіх сил намагалася виштовхнути окупантів із зайнятої ними території. Все відбувалося відносно безкровно, переднє оточення намагалося відвертати всі можливі бійки та колотнечі, а для тих, що були травмовані, організовувався живий коридор, крізь який можна було безперешкодно дістатися безпечного місця. Активні дії тривали не менше трьох годин, після чого росіян було відкинуто. Нас переповнювала ейфорія. Тоді здавалося, що ми перемогли. Сесію було зупинено, а місцевій владі нагадали, що годинник цокає, і їхній час закінчується. Від представницького органу кримських татар — Меджлісу прозвучала команда на відбій, і всі почали розходитися по домівках. Під будівлею продовжували тирлуватися вигнані сепаратисти, вони нікуди не йшли. Очевидним було й те, що всі вони повернуться на раніше займані позиції, як тільки ми покинемо територію...

Повернувшись додому, я ввімкнув російське телебачення, щоб послухати, як подадуть події, що відбулися за день. Мені відкрилась абсолютно груба, незграбна, неймовірна брехня. Абсурд у стовідсотковій повноті свого вияву. Саме в ту мить я зрозумів, що значить слово «пропаганда».

Репортажі по всіх центральних ЗМІ були ідентичними. Кожен окремо із симетричних сторін доносив одне і те саме послання. Нарізка кадрів, зібраних із різних місць, різного часу, що містять палаючі вулиці, «коктейлі Молотова», кров і вбивства. Усе це супроводжувалося не менш брехливим озвученням: «Українські націоналісти з’їжджаються з усієї України, щоб почати геноцид кримчан і знищити все російськомовне населення поголовно. Наші брати перебувають у смертельній небезпеці!». Так пролунав вступний акорд початку війни.

Тієї ж ночі війська спеціального призначення Російської Федерації було перекинуто в Автономну Республіку Крим, і вони здійснили захоплення всіх адміністративних будівель, на дахах яких вивісили російські прапори. Окупанти взяли в оточення військові бази, зайняли аеропорти, перекрили всі дороги, що ведуть на півострів. Вулиці патрулювали люди з масками на обличчі та в камуфляжній формі. Ніхто з них не мав розпізнавальних знаків на своєму одязі, але кожен житель Криму прекрасно розумів, хто вони і звідки.

З того дня стало небезпечним бути українцем. Ми перетворилися на ворогів. На нас почалося полювання. Вулиці заповнили молоді хлопці міцної спортивної статури. Під охороною терористів у масках вони розгортали російські прапори на вулицях, зривали і руйнували національну символіку України, намагаючись усім показати, хто тут тепер господар. Але все це бидло, брязкаючи своєю зброєю, не злякало нас, а, навпаки, ще більше згуртувало, змусивши діяти.

24 лютого 2014 року

• Андрій Курков «Щоденник Майдану та війни»

[24 лютого. Київ] Парламент працює без перерви. Формується нова влада, новий Кабінет міністрів. Один із лідерів протестів — Степан Кубів — був призначений головою Національного банку, член партії Віталія Кличка «Удар», колишній соратник Віктора Ющенка — Валентин Наливайченко став головою Служби безпеки України. Звільнено у відставку суддів Конституційного Суду, які ухвалювали потрібні рішення за вказівкою Януковича. Йде чистка країни, але поки що в основному очищається влада тільки в Києві.

Кілька днів тому звільнили Юлію Тимошенко. Сам факт її звільнення викликав ейфорію у її вірних прихильників. Коли вона, сидячи в інвалідному кріслі, виступала зі сцени київського Майдану, багато хто з моїх друзів, та й я сам, відчули очікуване розчарування. Її довга промова складалась із фраз і смислів, що належать Помаранчевій революції, що належать минулому. Країна опинилася попереду, а Тимошенко залишилася в не дуже далекому минулому. Майже три роки, проведені нею в ув’язненні, відірвали її від реальності. Багато їй і досі довіряють. Багато інших не вірять в її щирість, вони бояться, що вона знову піде у владу і знову почнеться «перетягування каната». Її бажання «перетягнути» на себе всі повноваження, всю владу в країні, бажання ухвалювати навіть дрібні рішення особисто й самостійно — все це схоже на ознаки психічного розладу. Повернення до Конституції 2004 року, схвалене парламентом, її не дуже влаштовує. Але вона про це вже ні слова. Це коли ще сиділа під охороною в лікарні, вона давала вказівки опозиції та вимагала, щоб посаду президента залишили сильною і важливою, з усіма повноваженнями, якими володів Віктор Янукович. У чомусь вони схожі — Тимошенко і Янукович. Ні, вона, звичайно, розумніша, елегантніша, демократичніша. Але любов до авторитаризму в них однакова. Щоправда, Юлія Тимошенко вміє себе іноді стримувати, а Янукович не міг.

Уже наступного дня після її виступу перед парламентом зібрався

1 2 3 ... 137
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"