Читати книгу - "Легенда про Сонну Балку та інші історії"

колод. Вікна були частково засклені, а частково заліплені аркушами зі старих книжок. У години, коли не було уроків, школу охороняла закручена на ручці дверей лозинка, а віконниці стояли підперті кілками. Отож злодій міг би влізти туди без жодних зусиль, проте натрапив би на певні перешкоди при виході. Ідею цю будівничий Йост ван Гуттен, найімовірніше, запозичив у сильця на вугрів. Будинок школи стояв у віддаленій, але живописній місцині, просто біля підніжжя пагорба, порослого деревами, біля потічка, і на одному кінці галявини росла самотня грізна береза. Звідси тихий гомін учнів, які вголос вчили свої уроки, нагадуючи гудіння вулика, добре було чутно літнього дня. Час від часу школярів переривав авторитетний голос педагога, з інтонацією погрози або наказу, що інколи супроводжувалися свистом березового прутика і підганяли якогось ледаря на шляху до знань. Щиро кажучи, вчитель був сумлінним чоловіком і завжди дотримувався золотого принципу: «Пожалієш різку — зіпсуєш дитину». Учні Ікабота Крейна, певна річ, зіпсовані не були.

Проте я не вважаю, що він був одним із тих жорстоких шкільних владик, котрі насолоджуються шмаганням своїх підданих. Навпаки, він чинив правосуддя розсудливо, а не строго. Наприклад, рятував від покарання спини слабких і перекладав тягар на сильних. Милував хирлявого, нещасного шмаркача, який тремтів при найменшому помаху лози, але справедливість при цьому нітрохи не страждала завдяки подвійній порції різок широкоплечому голландському вітрогону, який хизувався своєю безстрашністю, та під березою нітився і хмурнів. Вчитель називав це «виконувати свій обов'язок перед батьками» і ніколи не накладав покарання без вельми втішного для покараного застереження про те, що завдяки впевненості наставника в позитивних наслідках «він запам'ятає це і дякуватиме йому до кінця своїх днів».

Коли ж шкільні уроки закінчувалися, вчитель навіть ставав супутником і приятелем для старших хлопчиків. У святкові дні супроводжував малюків додому, особливо тих, хто мав симпатичних сестер або хороших господинь-матерів, у котрих полиці з наїдками ніколи не були порожніми. Отож йому справді вдавалося підтримувати хороші стосунки з учнями. Прибутки від школи були такими мізерними, що їх заледве вистачало педагогові на хліб щоденний. Крейн був справжнім ненажерою, хоч і худий, але апетит мав, як у анаконди. І щоб втамувати його, намагався, згідно зі звичаями цього краю, засиджуватися та харчуватися в оселях фермерів, чиїх дітей він навчав. Таким чином вчитель жив тиждень в одних, після чого переселявся до інших разом із усім своїм куцим майном, яке перев'язував бавовняною хустиною.

Щоб не надто обтяжувати гаманці своїх сільських меценатів, котрі розглядали витрати на шкільну освіту як непосильний тягар, а вчителя як ледащо, наставник вигадував різні способи показати себе корисним і приємним. Час від часу допомагав фермерам у легших роботах по господарству: сіяв, укріплював тини, водив коней на водопій, приганяв корів із пасовищ і рубав дрова на зиму. Тоді він відкидав всю свою панівну гідність та абсолютну владу, з якими владарював у своїй маленькій імперії-школі, натомість ставав дивовижно м’яким і люб’язним. Чоловік знаходив вдячність в очах матерів, присвячуючи час дітям, особливо малюкам. І як сміливий лев великодушно тримає ягня, так він висиджував із дитиною на одному коліні, водночас похитуючи ногою колиску впродовж кількох годин.

Попри всю свою зайнятість, парубок був ще й місцевим диригентом, і на цій посаді отримав багато дзвінких шилінгів, навчаючи молодь співати псалми. Це додавало йому марнославства по неділях, коли він ставав на хорах перед купкою обраних співаків. Молодик диригував, не дуже зважаючи на пароха. А його виразний голос звучав набагато гучніше за голоси решти вірян. У цій церкві й досі лунають якісь дивні рулади, які чутно навіть за півмилі на зовсім протилежному боці мельникового ставка. Кажуть, що вони дуже нагадують співи, які вичавлював із себе Ікабот Крейн. Так, за допомогою невибагливих, маленьких, але цілком геніальних хитрощів, про які зазвичай кажуть «всіма правдами та неправдами», порядний педагог заробляв копійчину, але всі, хто нічого не тямить у розумовій праці, вважали, що в чоловіка просто чудове та безтурботне життя.

Учитель — це, зазвичай, особа, котра користується певною повагою в жіночої частини села. Він вважається чимось вищим, джентльменом, котрий має надзвичайно вишуканий смак, досяг вчених висот і поступається знаннями лише пароху. Його прихід викликав невеличке хвилювання за чайним столиком у фермера і змушував подавати якусь нестандартну страву — пиріг або тістечка — та навіть діставати срібний чайник. Нашому вченому не бракувало й посмішок тутешніх панночок між службами Божими по неділях, коли він з являвся серед них на церковному подвір'ї. Відтак учитель збирав для них плоди із диких виноградників, що обвили всі навколишні дерева. Читав задля розваги всі епітафії на надгробках або гуляв із дівочим почтом уздовж берегів мельникового ставка. А в той час місцеві парубки пленталися позаду, заздрячи його вишуканій елегантності та спритності.

Через таке напівмандрівне життя вчитель перетворився на своєрідну газету, яка розповсюджувала цілий букет місцевих пліток від оселі до оселі. Тому його завжди зустрічали на порозі із задоволенням. Крім того, жінки шанували парубка як людину ерудовану, оскільки педагог прочитав до кінця кілька книг і знав напам'ять «Історію відьмаків Нової Англії» Коттона Метера, у правдивості якої, до речі, ні крапельки не сумнівався.

У цілому його неймовірна проникливість дивним чином поєднувалася зі щирою довірливістю. Апетит до чарів він мав неймовірний, а його спроможність переварити важкостравне була незвичайною. Й обидві названі схильності міцніли в ньому в міру перебування в цьому зачарованому краї. Жодна розповідь не була занадто брутальною чи жахливою для його ненажерливої пельки. Часто парубка бачили вже після того, як закінчувалися шкільні заняття вдень, на ложі з конюшини на березі невеличкого струмка, що протікав по сусідству зі шкільним будинком, розлігшись, він студіював найвибагливіші казки Метера, аж поки вечірні сутінки не спускалися на друковані сторінки, роблячи їх невидимими. Потім вчитель плентався стежкою вздовж болота, річечки та жаского лісу, до обійстя, де він зараз жив, і кожен відголос природи у вечірню годину ворохобив його збуджену уяву: стогін дрімлюги на пагорбі, квакання деревної жаби, провісниці бурі, зойки пугача або раптовий шелест крил розтривожених птахів, що облаштувалися на ночівлю в гущавині. І навіть світляки, які найяскравіше сяють у найтемніших місцях, лякали чоловіка, коли раптово спалахували на його шляху. А якщо випадково якийсь величезний жук ударявся об нього, несправедливо обганяючи, бідолаха готовий був померти, уявляючи, що його торкнулася відьма. У таких випадках, щоб заглушити думку або відігнати від себе злих духів, єдиним засобом порятунку для вчителя було співання псалмів, а