Читати книгу - "Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Значить, не лягавий, — легко погодився Гена. — Чому ти мене знаєш, а я тебе — ні?
— Тебе вся наша школа знала. Коли ви з дружками поцупили «Волгу» голови міськвиконкому, яку він залишив біля під’їзду будинку, в якому жила його коханка, про вас не те що школа — весь район говорив. І світила вам зона, неповнолітні злочинці, коли б дружина потерпілого не підключила всі свої зв’язки, аби вам усім умовно дали. Як вона вас ще грошовими преміями не нагородила — адже вона давно чоловіка підозрювала, але доказів тому, що він майстер спорту зі стрибків у гречку, не могла знайти. А завдяки вашому невинному бажанню покататися вона нарешті вивела його на чисту воду. Ви ж не знали, чия то машина?
— Не знали…
— Скільки вам тоді дали?
— По два роки умовно… Та й те потім скостили…
— Пощастило. Заступниці так квіти і не прислали? Ти тоді в дев’ятому класі вчився, а я — в десятому.
— В одній школі вчилися, а я тебе не знаю…
— Ти не входив у коло моїх знайомих.
— Як тебе хоч звати?
— Олег. Баскін моє прізвище.
— A-а! Якщо в місті немає більше Баскіних, то татко твій — відома в певних колах особа. Я ж дивлюся — тачка в тебе непогана… Взагалі в таких, як твій старий, непогані тачки…
— Зуби об них поламаєш…
— Запам’ятай! — Шевель націлив на Баскіна вказівний палець. — Мені по зубах будь-яка тачка. Але є категорія людей, з якими я переважно не зв’язуюся. Зрозумів?
Олег не відповів. Деякий час вони мовчки пробивалися крізь дощову стіну.
— Ти вгадав, — порушив тишу Шевель. — Одному клієнтові терміново зажадалося мати машину. Від нас вимагалося знайти потрібну і перегнати йому, решта — не наші проблеми. Натрапили на одну підходящу в найближчому райцентрі, переганяли замовнику… Цього разу ментам пощастило. Як вони нас засікли, чорт його знає! Коротше, мені вдалося змитися…
— Хлопці не закладуть тебе? Певен?
— Кому зараз можна вірити на сто відсотків? Не хотілося б, звичайно, думати так, але який їм сенс брати все на себе? Поламаються пару днів і завалять мене, це вже гарантія… Треба на дно лягати…
— Веселе життя! — сказав Олег.
— Так, веселе! — погодився Шевель. — Не нудне, оце головне. Колись мене нарешті заметуть і посадять, і в зоні я буду жити спогадами про проведені весело часи і мріями про те, як я ще повеселюся, коли вийду на волю.
— Ти, виявляється, романтик!
— Може, й так… Мені плювати, як це називається. Головне, що мені таке життя до вподоби. Чув, наче ми вже в місті?
Вони справді їхали околицею міста. Була лише шоста вечора, але злива позаганяла весь люд по домівках. Не їздили навіть машини. Олегу раптом стало моторошно. Але, коли їх обігнав тролейбус, він полегшено зітхнув — життя не зупинилося.
— Ну й думки ж у голову лізуть!
Він не помітив, що промовив це вголос. Попутник здивовано глипнув на нього.
— Ти чого? Які ще думки?
— Так… — Олегові стало ніяково. — Це я про своє…
— Не спи за кермом, дорогий! Особливо в таку погоду! — тоном наставника сказав Шевель.
— Гаразд, не мудруй! Де тебе висадити?
— Де-небудь у районі хімкомбінату… Тут, до речі, недалеко…
Коли Олег зупинив машину, Шевель тяжко зітхнув.
— Облом же мокнути! Гаразд, дякую, братан, виручив! — він потиснув Олегові руку і взявся за ручку, щоб відчинити дверцята. — Буду потрібен… ну, всяке буває… зайдеш у «Спорттовари», спитаєш Славка, скажеш йому, хто ти, а він вже підкаже, де мене знайти.
— Навіщо ти мені потрібен? — здивування Олега було щирим.
— Не загадуй наперед. Раптом щось…
Шевель стенув плечима і вийшов під дощ.
Початок
— Я ж казав, що ми ще зустрінемось!
— Гаразд, пророк Нострадамус, завалюй!
Шевель потиснув Олегу руку і пройшов до кімнати.
— Ух ти! Не слабо! Ти тут сам живеш?
— Сам-один. Ночую, правда, не завжди в самоті, але поки що серйозних претендентів на цю житлоплощу нема. Так що, в принципі, хата моя. Мене вона влаштовує.
— Ха, мене б теж дещо подібне цілком задовольнило! Давай музон послухаємо! — Шевель передивився касети, вибрав одну і вставив у магнітофон.
— Любиш «Депеш мод»? — байдуже спитав Олег.
— Так… Нічого, слухати можна…
Вмостившись у фотелі. Шевель почав притупувати в такт музиці.
— Звук прикрути, — попросив Олег. — Розмова є.
— Я так і зрозумів. Якби просто музику послухати, то ти про мене б не згадав.
Він притишив звук. Олег видобув з серванта пляшку «Посольської» і дві чарки.
— Ого! А розмова серйозною буде! — присвиснув Шевель.
На столі поряд з пляшкою з’явилася тарілка з ковбасою та сиром, з кухні Олег приніс баночку маринованих огірків. Поки він носив закуску. Шевель відкоркував пляшку і налив по першій.
— За що хоч п’ємо?
— По-перше, за зустріч, — Олег вмостився навпроти Гени на ослінчику. — Ми все ж таки в одній школі вчилися, і думаю, що треба якось купи триматися в цьому світі.
— Золоті слова, братан! Зараз всім треба купи триматися!
Випили. Шевель виловив огірок з банки і смачно захрумкав.
— Чим зараз займаєшся? — спитав Олег.
— Яка тобі різниця? Знайти мене тепер складно, а скоро взагалі Геннадій Петрович Шевель стане бібліографічною рідкістю. Один хлопець зробить мені новий серпастий і молоткастий — і тільки мене тут і бачили! Зараз літо, всіх на сонечко тягне… Погуляю поки, а до холодів видно буде…
— Заздрю тобі білою заздрістю…
— Вчишся?
— В університеті, Київському.
— Ким будеш?
— А не злякаєшся?
— Юристом, мабуть? О, точно, по пиці бачу — вгадав! Все правильно — твоєму старому без сина-юриста не обійтись. Все логічно.
Олег підсунув собі попільничку, запропонував Шевелю цигарку. Запалили.
— Моя майбутня професія тут ні до чого, — сказав Баскін після паузи. — Поговоримо краще про твоє майбутнє. Найближче.
— Не зрозумів… мені щось загрожує? Сьогодні ввечері мене цюкнуть сокирою з-за рогу? І ти випадково про це дізнався?
— Не блазнюй, о’кей? Розмова серйозна… Отже, ти погуляти зібрався?
— Не те щоб зовсім, але й гуляти теж буду. Коли одні будні — це нудно, а коли самі лише свята — теж не слава Богу. Буду якось грамотно все суміщати.
— Для цього потрібні гроші, згоден?
— Гроші завжди потрібні, і в будні, і в свята. Ти хочеш дати мені грошей, — це було не питання — Шевель говорив упевнено.
— Ні. Ти сам їх візьмеш. Я тільки скажу, де, коли і як…
— Ага! — Шевель подивився на недопалок, потім повільно роздушив його в попільничці і підвів очі на Олега. — Є самотній дідусь, який не шанує радянських
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха», після закриття браузера.
